Книга "Степовий Колубм" про Олександра Поля. Авторка: Наталія Дев'ятко

Книга "Степовий Колубм" про Олександра Поля. Авторка: Наталія Дев'ятко
Поль
15:57, 11 вересня 2020
26

Висловлюю подяку

Дмитру Каюку, Ігорю Кочергіну, Івану Добровольському і Валентині Лазебник

за історичні консультації і підтримку під час створення цієї книги.

 


 

 

Пролог

 

Як же почати розповідати цю історію?..

 

З того, що у великій ущелині столітні дуби вартували свій скарб – залізну руду?

 

Чи з того, як перший паротяг, пихкаючи димом і розганяючи чайок різким гудком, їхав щойно збудованим залізничним мостом через Дніпро?

 

Або ні... Розказати про те, як козацькі гармати, які побували у десятках боїв, готували на виставку у новоствореному музеї?

 

А почнемо розповідати з початку! Одного дня на землях Катеринославщини народився хлопчик. Назвали його Олександром...

 


 

 

Народжений у перший день осені

 

Олександр Миколайович Поль народився 1 вересня (за новим стилем) 1832-го року у невеличкому селищі Малоолександрівка Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії.

Нині це село Полівське Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. І мешкають у ньому менше 200 осіб. Сучасна назва села походить від родового імені Олександра Поля: Полівське – тобто, "те, що належить Полям".

Обійстя Полів збереглося до наших днів. Це гарний великий дім з колонами, а поряд із ним різноманітні господарчі будови – стайні, комори і корівники. Колись навколо квітли розлогі сади, а на великих луках паслися коні. Вціліли і пруди, закладені Іоганном Полем, дідом Олександра.

Тоді ніхто й подумати не міг, що історія Катеринославщини чітко поділиться на часи "до" і "після" життя Олександра Поля.

 

 

Додатковий факт

 

Тривалий час у світі використовувався юліанський календар, запроваджений понад дві тисячі років тому Юлієм Цезарем. Для більш точної передачі тривалості року Папа Римський Григорій XIII ухвалив з 1582 р. використання григоріанського календаря, який, окрім звичних нам високосних років, має поправки кожного 100-го і 400-го року. Україна перейшла до відліку за григоріанським календарем у 1918 р. З того часу дати до цього року позначаються за двома стилями – старим і новим. Нині різниця між цими календарями становить 13 днів.

 

Ми звикли бачити Україну у вигляді областей, але такому поділу передував зовсім інший устрій. Наприклад, у Російській імперії, до складу якої тривалий час входила частина нашої держави, територія поділялася на губернії, а ті в свою чергу – на повіти (подібно до наших районів). На землях, що займає сучасна Україна, було 11 губерній, серед яких Катеринославська, утворена 1802 р. На час народження Олександра Поля це була одна з найбідніших і найменш заселених українських земель.

 


 

 

Хто твої предки?

 

Кожній людині важливо знати, хто її предки, бо нерідко протягом багатьох поколінь це впливає на життя всього роду.

Батьками Олександра Поля були Микола Іванович Поль і Ганна Павлівна Малама (уроджена Полетика).

За версією відомого історика Дмитра Яворницького, предки Поля – близькі родичі англійського кардинала Реджинальда Пола, архієпископа Кентерберійського, сучасника короля Англії Генріха VIII. Англійські Полі також мали кровну спорідненість із королівськими родами Стюартів у Шотландії, Валуа у Франції, Габсбургів у Священній Римській імперії та Ягеллонів у Польсько-Литовській державі.

Батьківщиною іншого роду Полів, відомого ще з XV ст., був острів Езель (з 1918 р. цей острів естонською мовою став називатися Сааремаа), що знаходиться у Балтійському морі, на заході Естонії. Представники цього роду мали великий вплив на політичне і громадське життя Прибалтики.

Та чи насправді ці два відомі роди мають щось спільне з родом Олександра Поля, поки достеменно невідомо. Сучасні історики найбільш імовірним вважають, що Іоганн фон Поль, дід Олександра, належав до небагатого роду литовських дворян Великого князівства Литовського.

Рід матері Олександра Поля, знатний і багатий, володів маєтками на Полтавщині, а ще мав давнє козацьке коріння. Ганна Павлівна була праправнучкою Тетяни Леонтіївни, рідної сестри гетьмана Павла Полуботка.

 

 

Додатковий факт

 

Павло Полуботок – відомий український військовий та політичний діяч. Полковник чернігівський та наказний гетьман Війська Запорозького Лівобережної України 1722-1724 рр. Під час Північної війни виступив на боці російського царя Петра I, та невдовзі за боротьбу за повернення козацьких "прав і вольностей" був заарештований імперською владою і помер в ув'язненні на території Петропавлівської фортеці у Петербурзі.

 

Досі існує немало гіпотез щодо предків Олександра Поля, серед них ще називалися шведи, датчани, англійці і німці. І не дивно: багато хто хотів би мати причетність до цієї історичної особи, яка вплинула на життя не лише своєї країни, але й Європи. Якби у ХІХ ст. наші землі не мали б такого бурхливого промислового розвитку, вся подальша історія могла б скластися інакше.

 


 

 

Дворянське походження

 

До аристократії і дворянства належали роди обох батьків Олександра Поля, а це не просто дає право пишатися своїми пращурами.

Дворяни – особливий стан, люди, завдяки яким у Середньовіччі відбулося становлення всіх держав Європи. У Російській імперії, на відміну від Європи, дворянство насамперед виросло не з родової знаті та аристократії, а з військових, але швидко ця різниця зникла. Відбувалося це завдяки вихованню: змалечку дворян намагалися виховували як людей відповідальних за себе та інших, сміливих і безстрашних, прищеплювали любов до свободи, а поняття "дворянської честі" було одним із найважливіших в їхньому житті. Вони мали найкращу освіту, володіли зброєю і могли максимально реалізувати свої таланти, на відміну від тодішніх робітників і селян. Звісно, далеко не всі дворяни вирізнялися чесністю, порядністю і сміливістю, але в усі віки до цього змальованого вихованням образу прагнули дорівнятися.

Олександр Миколайович Поль був справжнім дворянином. Про це свідчить сам спосіб його життя та ставлення до людей. Маючи дуже гарну освіту і стратегічне мислення, Олександр Поль міг собі дозволити опікуватися тими, хто з історичних причин не мав можливості реалізувати себе, і наставляти їх. Саме таких людей називали "аристократією духу". А якщо подивитися на історію тогочасної Європи, дуже добре видно, що подібно до Олександра Поля часто поводилися і ставилися до інших відомі історичні особи – люди нового типу, завдяки яким наш світ змінився настільки, що став комфортним і безпечним. А хто не вірить, що наш час нашого життя – найкращій за останні століття, може почитати про тодішній побут, і швидко відкине усі сумніви.

Та іноді приналежність до дворянства та шанування його моральних цінностей могли коштувати людині дуже дорого. "Втратити честь" для дворянина було гірше смерті, і це не лише красиві слова. Часто подібна загроза ставала причиною самогубств або передчасних смертей. В останній рік свого життя, коли родина Олександра Поля була на межі банкрутства, він, як дворянин, навряд зміг би це пережити. Від ганьби його врятували Катеринославський губернатор Дмитро Батюшков і губернський предводитель дворянства Ананій Струков, яким він був безмежно вдячний.

 

 

Додатковий факт

 

За наших часів немає посади, яка б відповідала "губернському предводителю дворянства". Дворянство обирало свого предводителя на три роки, він виконував обов'язки громадського діяча, мав великий вплив та активно допомагав керувати краєм. Посада вважалася почесною, тому за неї нічого не платили. Той, хто обіймав цю посаду два терміни, отримував чин дійсного статського радника.

 

У родини Полів був цікавий герб: сріблясте поле перетинає лазурова смуга, обабіч якої дві червлені троянди, щит увінчували дворянський шолом з перами півня і корона. Кольори герба – червлень зі сріблом і лазур зі сріблом.

 

Для Олександра Поля дворянська честь мала велике значення. У 1869 р. щоб захистити себе, він мав битися на дуелі з поміщиком М.С. Романовським.

 


 

 

Нащадок гетьманського роду

 

Не зважаючи на те, що серед пращурів Олександра Поля, окрім литовців, точно були волохи і молдовани, всі його предки по лінії матері і частина по лінії батька – українці. Так само українцем вважав себе і сам Олександр Миколайович.

Олександр Поль з дитинства пишався, що належить до давнього козацького роду. Навіть зовні він був схожий на козака. Антон Синявський, сучасник Поля, описував його яскраву зовнішність: "Навіть у своїй зовнішності він швидше був також сином південноруського народу, ніж нащадком німецького лицаря! Смуглий, худорлявий, з чорними сумно-замисленими очима, з великими малоруськими вусами, з мовою з сильним південноукраїнським акцентом, усією своєю подобою він був схожий на нащадка козацького роду, з якого по матері і походив".

Хоча Запорізька Січ на той час була зруйнована, а козацтво вже не являло потужної військової сили, козацькі традиції не зникали в небутті. За свідченнями сучасників, в домі Полів панував дух козацької старовини.

Особливий вплив на родину і самого малого Олександра мала бабуся Варвара Дмитрівна. Вона багато розповідала онукам про минулі часи, історію краю і його культуру. Мешкала Варвара Дмитрівна окремо від Полів, та Сашко нерідко гостював у неї. Ще будучи хлопчиськом, уявляв себе скарбошукачем. А де можна знайти справжні скарби, як не у старих комірчинах і на горищі? І це насправді так: юний Поль облазив усі доступні горища і прикомірки садиби, й усюди відшукував різні предмети давнини, особливо козацькі речі. Частина з яких насправді мала історичну цінність.

Серед пращурів Поля також були відомі люди, які належали до родів Полетиків, Малам і Полуботків. Леонтій Артемович, батько гетьмана Павла Полуботка, був писарем, а тоді генеральним суддею при трьох гетьманах – Дем'яні Многогрішному, Іванові Самойловичеві та Іванові Мазепі, був наказним полковником Чернігівського, а згодом Переяславського полку, генеральним бунчужним, генеральним осавулом. А прапрадід матері Олександра Поля займав посаду генерального писаря ще за гетьмана Івана Скоропадського. Інший знаменитий предок Поля – Сава Савич, також творив історію Української козацької держави. Він обіймав високі посади при гетьманах Многогрішному, Самойловичу, Мазепі. Саме він підписав 1687 р. акт про обрання на гетьманство Мазепи. Саву Савича заарештували, і він помер у Петропавлівській фортеці, як і його відомий пращур.

З XVII ст. ледь не всі чоловіки по лінії матері Поля були козаками і військовими, належали до козацької старшини, займалися політикою й активно розбудовували життя громади. Олександр Поль був також далеким родичем гетьманам Кирилу Розумовському і Данилу Апостолу. Речі останнього гетьмана, як то булави, сідло, зброя та одяг, у маєтку Малам берегли. А друзі Малам з козацького роду Родзянок володіли портретами гетьмана Івана Мазепи, які нині зберігаються у Художньому музеї Дніпра.

 

 

Додатковий факт

 

За козацьких часів генеральним писарем називали вищу службову особу, яка вела справи гетьманського уряду в Україні в XVII-XVIII ст. Можна сказати, що це був одночасно військовий міністр і міністр закордонних справ. Він керував діяльністю Генеральної військової канцелярії, приймав іноземних послів, вів дипломатичне листування, брав участь у складанні умов міжнародних договорів. Також генеральний писар зберігав державну печатку.

 

Найбільш відомою легендою про гетьмана Полубтка є історія про його золото. Кажуть, що воно досі зберігається в якомусь швейцарському банку, а відсотків, які набігли за ці століття, вистачило б на багато років заможного життя нашої країни.

 

На жаль, досі невідомо, де знаходився будинок бабусі Олександра Поля. Історики припускають, що це могли бути Сумщина або Полтавщина.

 


 

 

Дух боротьби і стійкості

 

Серед предків Олександра Поля по батьковій лінії також було багато військових. Дід Олександра, Іоганн фон Поль, великих статків не мав, як і землі та нерухомого майна. На той час для людини шляхетного роду найбільш очевидною за таких умов була військова кар'єра. У 17 років Іоганн вступив до армії, брав участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 рр. і в Італійському поході Олександра Суворова, відзначився під час штурму міста-фортеці Ізмаїлу, потрапив у полон до французів і навіть був "викреслений з переліку живих у бою з супротивником" (так у ті часи писали про загиблих).

Цікаво, що деякий час Іоганн служив у Староінгермоландському полку, сформованому здебільшого з прибалтійських дворян. Можливо, ці зв'язки з мешканцями прибалтійських земель згодом вплинули і на вибір університету для онука.

Після виходу у відставку Іоганн отримав у нагороду за вірну службу 750 десятин землі (це майже 820 гектарів) у Катеринославському намісництві, створеному на козацьких землях держави Війська Запорізького, нещодавно знищеного царицею Катериною ІІ. Він склав присягу "на вічну вірність і підданство Росії", обов'язкову для військових, змінив ім'я (став Іваном Івановичем), збудував садибу, зайнявся господарством і поступово ставав звичайним поміщиком.

Та спокій міг йому лише наснитися: почалася російсько-турецька війна 1806-1812 рр. і на півдні країни формувалося земське ополчення. Вже за рік на новій службі Іван Іванович став командиром батальйону, згодом отримав звання майора і був нагороджений золотою медаллю у петлицю та орденом св. Володимира.

Його син, Микола Іванович, також став військовим, брав участь у російсько-французькій війні 1812 р. і в закордонних походах, побував у Німеччині і Франції, дійшов до Парижа. Та за кілька років потому був звільнений у запас через слабке здоров'я.

А от Іоганн фон Поль для свого часу був людиною непересічною: далеко не кожному вдалося б на голому місці майже з нічого створити успішне господарство, обробляти землю та збудувати великий будинок.

 

 

Додатковий факт

 

Взяття Ізмаїлу мало велике політичне значення. Ця подія вплинула на подальший хід російсько-турецької війни. Завдяки цій перемозі 1792 р. між Російською імперією і Туреччиною було укладено "Ясський мир", який закріпив імперські завоювання в Північному Причономор'ї та Приазов'ї та встановив російсько-турецький кордон по Дністру.

 

З 1722 по 1917 рр. Російська імперія (до реформи Петра І вона називалася "Московським царством") брала участь у понад 40 війнах, більшість з яких розв'язала сама і провадила на територіях сусідніх держав, щоб захопити їхні землі. Тому постійно потребувала вправних і дисциплінованих військових – так створювалися цілі військові династії.

 

Змінювати ім'я, отримуючи нове громадянство, було типовою традицією для іноземців, які переїздили до Російської імперії. Хоча у "чужоземців" традиційно навчалися, їх охоче брали на службу, та "чужаків" не любили і за потреби звинувачували у всіх можливих і неможливих провинах. Ця нездорова тенденція збереглася і надалі: у ХХ ст. у Радянському Союзі часто відмовлялися не лише від власного імені, але і від прізвища, національності та родини.

 


 

 

Велика родина Полів

 

Родина Полів була великою. Микола Іванович одружувався двічі і від першої дружини мав сина Петра, на 13 років старшого за Олександра. Матір Петра померла невдовзі після пологів.

Для Ганни Павлівни це теж був другий шлюб. З нею у дім Поля переселилися троє дітей – Михайло, Андрій і Леоніда.

Після Олександра у Полів народилося ще двох хлопчиків – Петро та Іван, і четверо дівчаток – Лідія, Марія, Ольга і Юлія.

Отже, у маленького Олександра було багато братів і сестер. Навряд нам, сучасникам, легко уявити, як це, коли у хай і досить великому будинку одночасно перебуває стільки дітей. Але точно там ніколи не було сумно.

Дружні стосунки між Олександром та його братами і сестрами збереглися і надалі.

 

 

Додатковий факт

 

У минулому великі родини були цілковитою нормою, особливо для селян і робітників. В одній сім'ї могло народитися понад 10 дітей. Але часто більшість із них помирали у дитинстві. Не зважаючи на хвороби, важку працю і постійні війни, кількість населення невпинно зростала. За підрахунками вчених, якщо у середині XVII ст. у світі мешкало 500 млн. людей, то 1850 р. – 1,3 млрд., а 1900 р. – 1,6 млрд. Нині на нашій планеті живуть понад 7,5 млрд. осіб.

 


 

 

Чи гарно навчатися вдома?

 

Подібно до багатьох дворян свого часу, Олександр Поль спочатку навчався вдома. Протягом кількох століть домашня освіта була дуже популярною серед багатих людей, бо дозволяла дітям якомога довше залишатися з родиною. У Російській імперії часто, окрім батьків, вихователями юних дворян ставали німці, а згодом – французи.

У будинку Полів лунали кілька мов. Змалечку з матір'ю і бабусею Олександр спілкувався українською і російською, з батьком – німецькою, а з гувернантками і приватними вчителями – французькою. Дворяни обов'язково вивчали латину, яка згодом ставала основою для опанування інших європейських мов і була головною мовою науки. Ще у підлітковому віці Олександр прочитав в оригіналі багато книг, захоплювався міфологією давньої Греції, історією Риму та Єгипту.

Якісна освіта коштувала дорого і була престижною. Що б не казали деякі люди, та і в сучасному світі, і в минулі віки без наполегливості і гарної освіти неможливо досягти успіху, який не буде скороминущим.

Вже у дорослому віці знання мов часто допомагало Олександру Полю у найбільш скрутні часи. Навряд із ним захотіли б розмовляти німецькі вчені і французькі підприємці, якби він досконало не володів їхніми рідними мовами.

 

Додатковий факт

 

Виховання і навчання дворян намагалися тримати під цілковитим контролем. Починаючи з часів Петра І, дворяни мали віддавати своїх дітей у спеціальні регулярні навчальні заклади. Звісно, цієї повинності всіляко намагались уникнути. Ця норма була відмінена 1737 р., і дворяни отримали право спочатку навчати своїх дітей вдома, як це було заведено у всіх європейських державах.

 

Цікаво, що діти шляхетних родин, особливо ті, що мешкали у столиці і губернських центрах, часто починали розмовляти не мовами народів своєї країни, а французькою або німецькою, якими послугувались у побуті і їхні батьки. Про так звані "мови черні" юні дворяни дізнавалися від слуг. Родина Полів у цьому питанні була гарним винятком.

 

Достеменно невідомо, скільки мов згодом вивчив Олександр Поль. Це точно були українська, російська, німецька і французька, якими він спілкувався вільно. Також він володів латиною і давньогрецькою (цим мовам також навчали й у Полтавській гімназії), а ще читав наукові статті польською, про що йдеться в одному з його листів до Яворницького.

 


 

 

Здібний учень

 

У 12 років Олександр вступив до Полтавської чоловічої класичної гімназії, навчання в якій було розраховане на п'ять років. Хоча цей навчальний заклад не мав довгої історії (його відкрили у 1808 р.), та він був одним з найкращих у південно-західних губерніях. Гімназія славилася високим рівнем викладання предметів і сильним викладацьким складом. Завдяки піклуванню місцевої влади там працювали найкращі педагоги.

Саме мати і бабуся наполягли на навчанні у Полтаві. Це місто не лише мало багато архітектурних пам'яток, але й було у той час справжньою столицею української культури. Тому не дивно, що найкраща гімназія Полтави була національною по духу.

Серед переліків випускників гімназії знаходимо чимало імен видатних історичних діячів: трохи старшим від Олександра Поля був український байкар Леонід Глібов, тут також навчалися письменник і театральний діяч Михайло Старицький і публіцист та історик Михайло Драгоманов.

Навчання давалося Олександру легко не лише завдяки природним здібностям, але й тому, що в його класі було багато сильних учнів. 1850 р. він увійшов до числа найкращих випускників, яких керівництво гімназії подало на отримання чину IV класу (це було справжнє визнання навчальних досягнень учнів), і мав отримати срібну медаль.

Але вище керівництво "урізало" полтавський перелік, вважаючи, що на одну гімназію відзнак "забагато", і в результаті талановитим випускникам не дісталося ані чину, ані медалі. Можна тільки уявити, наскільки образливим було таке ставлення, та для Олександра Поля ця невдача виявилася лише першим випробуванням на стійкість.

 

 

Додатковий факт

 

Полтава ХІХ ст. справедливо вважалася великим містом, де буяло культурне і політичне життя. На відміну від тодішнього Катеринослава (сучасний Дніпро), у ній мешкало аж 50 тисяч людей.

 

Нині знання вже двох іноземних мов вважається великим досягненням, а ще півтора століття тому в європейських країнах освічені люди володіли не менш ніж 5 мовами, не вважалося феноменом знання 8-10 мов або складних діалектів. У тодішній імперії цей показник був дещо нижчим, але володіння 3-4 мовами також було нормою.

 

Кажуть, наші пращури були набагато освіченішими за наших сучасників. І з цим складно сперечатися. Наприклад, в Європі важко було знайти того, хто здобув освіту і не знав би Евклідової геометрії, а нині ці знання мають лише математики. Кілька століть тому освічена людина обов'язково добре розумілася на математиці, історії, хімії, психології, нейрофізіології, механіці і ще багатьох інших науках. Більшість наукових книг писали на стику кількох наук. Ще у XV-XVI ст. рівень освіти аристократів в Європі був такий, що вони могли проектувати міста, будувати кораблі і мости. Зараз же більшість людей навіть не може пояснити, за якими принципами працюють ті механізми і пристрої, якими вони користуються кожного дня.

 


 

 

Найкращий університет

 

Після закінчення Полтавської гімназії, Олександр Поль вступив до одного з найкращих вищих навчальних закладів Європи – Дерптського університету. За рівнем цей навчальний заклад суттєво відрізнявся від інших. Він мав чудову навчальну базу: обсерваторію, амбулаторію-клініку, анатомічний театр (це аж ніяк не мистецький простір, а спеціалізована будівля, де навчаються медики), а також велику бібліотеку, в якій нараховувалося понад 70 тисяч книг – на той час справжнє багатство. Заняття вели російською і німецькою мовами. У тодішніх університетах навчалися здебільшого дворяни, коштувало навчання дорого, а викладачі були суворими і вимогливими.

Професорсько-викладацький склад Дерптського університету був по-справжньому зірковим. У різні часи у ньому працювали астроном Василь Струве, фізик Емілій Ленц, філолог Володимир Даль, хірург Микола Пирогов та багато інших, які здійснили важливі відкриття світового значення. Такий університет можна сміливо порівняти із Гоґвортсом, та, на відміну від книжкового, цей навчальний заклад був цілком реальним.

Здобувати освіту в такому університеті прагнуло багато майбутніх студентів. Та для вступу потрібно було скласти 11 вступних іспитів, а це, погодьтеся, значно складніше за кілька предметів на ЗНО.

У свої неповні 18 років Олександр Поль вільно володів п'ятьма мовами (можливо, і більше, та про ці відомо достеменно) і настільки блискуче склав іспити, що його одразу зарахували на другий курс. Як потім виявилося, якби вступні іспити не були для Поля настільки яскравими і керівництво не ухвалило б таке нестандартне рішення, можливо, він взагалі б не мав вищої освіти.

Але ж свого майбутнього ніхто і не знає. І тоді юний Олександр обрав юридичний факультет, відділення дипломатії, де готували спеціалістів для роботи у державних установах, зокрема з майнових справ. Дипломну роботу Олександр Поль писав і захищав німецькою мовою.

 

 

Додатковий факт

 

Дерптський університет був відкритий 1632 р. королем Швеції Густавом II Адольфом на базі польського єзуїтського коледжу Gymnasium Dorpatense, утвореного ще у XVI ст. королем Стефаном Баторієм. Від 1919 р., після створення незалежної Естонської держави, університет змінив назву на Тартуський, а головною мовою викладання замість німецької стала естонська.

 

Відстань від батьківського дому Олександра Поля до університету, де він навчався, була чималенькою – понад 1,5 тисячі кілометрів. Це зараз для нас не проблема подолати і більшу відстань завдяки літакам і сучасним швидким автомобілям. А в ті часи подорожували пішки, верхи, на човнах або морем. Пішки мандрівники долали приблизно 25 км за день. Мандруючи верхи, можна було здолати 60-100 км, і то за сприятливої погоди. Отже, подорож від Катеринослава до Тарту займала не менше трьох тижнів.

 

Здавна в Дерптському університеті є традиція: перед екзаменом обов'язково треба пройти по парку, розташованому в районі Тоолимягі (старе місто), і перейти місток. Тоді точно складеш на відмінно.

 


 

 

Юний опікун родини

 

Останні півтори роки навчання в університеті стали для Олександра Поля дуже важкими. Спочатку померла матір, а невдовзі і батько. Олександр залишився сиротою у 21 рік.

Його старший брат Петро у той час служив в армії, а оскільки Російська імперія вела чергові військові дії у Криму, піти у відставку він не міг. Це було б розцінене як зрада і дезертирство, за що у ті часи майже завжди страчували.

Керувати господарством і вирішувати проблеми, пов'язані зі спадщиною, було нікому. Велика родина залишилася без батьківської опіки, а наймолодшій Юлії на той час виповнилося лише вісім років.

Домовившись із викладачами, юний Олександр Миколайович достроково склав усі заліки. Враховуючи складність ситуації, на деякий час студента відпустили додому. Він повернувся до Тарту восени 1854-го, щоб захистити диплом і завершити навчання. У своїй дипломній роботі молодий Поль досліджував розвиток міжнародних відносин у XVI-XVIII ст.

Та зрештою Олександр Поль був змушений відмовитися від академічної кар'єри й остаточно повернувся на Катеринославщину. Його життя кардинально змінилося, а дні, проведені у тихих залах бібліотеки, невідворотно залишилися в минулому. Тепер він мав опікуватися своїми рідними і до повернення брата вважався головою родини, а це величезна відповідальність.

Рідні любили і цінували Олександра, тому з великим неспокоєм чекали на повернення Петра, якому юний Поль мав передати справи управління батьківським маєтком.

 

 

Додатковий факт

 

В архівах Естонії зберігається багато документів, пов'язаних з навчанням Олександра Поля в Дерптському університеті. Це виписка з родоводу, відомість з оцінками, відгуки професорів, залікова книжка і дипломна робота. Її також можна прочитати у перекладі російською мовою.

 


 

 

Модний клуб борців за справедливість

 

Після навчання в університеті по поверненню додому Олександр Поль вступив до нещодавно відкритого у Катеринославі "Піквікського клубу".

Хрещеним суспільного "піквікського" руху був класик англійської літератури Чарльз Діккенс. "Посмертними записками Піквікського клубу" називався цикл повістей, який мав свою цікаву історію від повного провалу до світової слави.

В усіх країнах Європи "піквікістами" ставали веселі молоді люди, які любили життя і не хотіли жити у суспільстві, де на перше місце ставлять користолюбство. Навпаки, у їхньому середовищі заохочувалися порядність, доброзичливість і рівне ставлення до всіх людей, не залежно від їхнього майнового становища. "Піквікісти" брали на себе зобов'язання розповідати суспільству "про свої мандрівки, дослідження, спостереження за людьми і правами, а також про всі свої пригоди" – як про те сказане у книзі. У дійсності ж було так само: "піквіки" вважали себе предтечею моральної революції, і тому активно сприяли утвердженню позитивних моральних якостей та допомагали підвищувати рівень освіти простого люду, пропагували історію і культуру.

У Катеринославі засновником "Піквікського клубу" став правник Микола Баллін. Хоча клуб існував недовго (1858-1860), він мав великий вплив на громаду. До клубу входило майже півсотні відомих активних людей краю, представників дуже різних професій – вчені, поміщики, вчителі, чиновники, лікарі, адвокати, журналісти...

Члени клубу збиралися раз на тиждень і звітували перед друзями, що доброго зробили за цей час, а ще читали літературні твори, спілкувалися на цікаві суспільно важливі теми. Кожний мав постійно самовдосконалюватися і жити відповідно до загальнолюдських моральних принципів. А оскільки жити так дуже непросто, то мав бути готовий до нищівної, але дружньої критики колег по клубу.

"Піквіки" писали гострі публіцистичні статті і були "грозою чиновництва", до них відчували симпатію жителі міста та округи, їх поважала поліція. До клубу часто зверталися по допомогу, повідомляли про різні випадки беззаконня.

Серед друзів піквіків були етнограф О.С. Афанасьєв-Чужбинський, Є.І. Якушкін (син декабриста), які приїздили до Катеринослава. Баллін переписувався з художником І.К. Айвазовським, підтримував зв'язки з членами Харківської таємної спільноти Португаловим та Бекманом. У піквіків були всі шанси стати революційним гуртком, тому не дивно, що невдовзі на них ополчилася місцева влада, Балліна виключили з Англійського клубу, трагічно загинув В.М. Єлагін, почалася організоване цькування піквіків. Н.П. Баллін та М.М. Стопановський були змушені поїхати, а спільнота розпалася.

Та дещо "піквіки" таки встигли зробити для міста. Вони відкрили у Катеринославі громадську бібліотеку і книгарню, що було визначною подією для громади. 1861 р. у бібліотеці нараховувався 1601 том книг. Ця бібліотека проіснувала майже 20 років. "Піквіки" вплинули на бібліотечний рух в країні і стояли на початку кооперативного руху імперії загалом, завдяки чому люди з різних верств суспільства почали активно об'єднуватися у товариства і спілки, щоб працювати разом і допомагати одне одному.

Хоча Олександр Поль поділяв не всі ідеї "піквіків", перебування у клубі мало на нього великий вплив, оскільки Поль і надалі намагався жити відповідно до його устоїв і правил. Головна ж ідеєю "піквіків" була така: без праці на користь суспільства – життя марне і порожнє. Як і в минулому, нині дуже важливо знаходити однодумців. І кому це вдалося, той – щаслива людина, бо тільки у товаристві "своїх людей", можливий справжній розвиток.

 

 

Додатковий факт

 

У часи виходу циклу про "Піквікський клуб" його читали частіше за Біблію, найпопулярнішу книгу всіх часів в Європі та США. А примірники перших номерів 1836 р. нині коштують шалених грошей.

 

У "піквіків" були власні "10 заповідей", серед яких зустрічалися і такі: "Піквіки люблять правду і не терплять зла" та "Піквіки люблять свободу, вино і кохання".

 

Спочатку "піквіки" купували книги та передплачували журнали і газети за власний кошт та обмінювалися ними. Коли ж виникла ідея створення громадської бібліотеки, під цим підписалися понад сотня відомих катеринославців, які одразу пожертвували на добру справу 300 карбованців, про що писали у тодішній пресі. Це була немала сума, бо робітники лише окремих професій могли заробити понад 100 карбованців за рік, а робочий люд зазвичай отримував не більше 30 карбованців на рік. Для порівняння: пуд яловичини (це трохи більше 16 кг) коштував 2-3 карбованці.

 

Не зважаючи на популярність "піквіків", центром культурного, громадського та духовного життя Катеринослава був Англійський клуб. Там розважалися і відпочивали дворяни, особливо увечері та у нічний час. Особливо багато людей у клубі було восени і взимку, коли багаті люди приїздили в місто зимувати, тоді кількість відвідувачів досягала 300 осіб. Відвідувачі могли поспілкуватися з друзями і просто цікавими людьми, у клубі була багата бібліотека і смачна кухня. Олександру Полю дуже смакувало пиво у цьому закладі.

 


 

 

Молодий поміщик

 

У ті часи головним мірилом успішності вважалися земля і кількість людей, які на ній працювали. Якщо ти не мав власності, то тебе не сприймали серйозно. А в молодого Поля, окрім успадкованого дворянського титулу, гарної освіти і наполегливості, особливо нічого й не було. Майно батька за заповітом дісталося старшому сину – Петру, та Олександр був певен, що в змозі заробити сам і бути незалежним.

1857 р. Олександр придбав землю в селах Любомирівка і Приютове (нині це Олександропіль) на Катеринославщині, зайнявся власним господарством і невдовзі почав отримувати непоганий прибуток. У свої 26 років Олександр ґрунтовно вивчав аграрні науки і модернізував свої маєтки за прикладом успішних сусідів-підприємців. І за деякий час сам набув великого авторитету серед місцевих землевласників.

На своїй землі він побудував капітальні корівники, цегляний завод, на якому вироблялася цегла високої якості, та кілька дрібних підприємств, які сприяли осучасненню сільського господарства. Молодий поміщик займався розведенням великої рогатої худоби і коней. Спочатку у нього було три кінних заводи, а згодом він заклав ще два. На його луках паслися великі отари цінної породи іспанських овець, а коні і племінні бики славилися й за межами губернії. У ті часи Олександр Поль належав до найбільших власників великої рогатої худоби у своєму повіті. Його стадо нараховувало сотні голів корів і биків української степової породи. Застосовуючи нові методи господарювання на землі, він отримував непогані врожаї. Разом із дружиною Олександр Поль володів понад 3 тисячами десятин власної землі, а це зовсім немало.

За успіхи у розвитку тваринництва і покрашенні життя громади 28-річного Олександра Поля обрали дійсним членом Імператорської спільноти сільського господарства Південної Росії, і це відкрило для нього нові перспективи у політичній і громадській діяльності.

1874 р. Олександр Поль отримав важливу нагороду – малу срібну медаль Міністерства державного майна на губернській виставці в м. Катеринославі – за робочих коней, велику рогату худобу та аспідну покрівлю, а 1886 р. за продовження розвитку тваринництва – велику срібну медаль.

Хоча маєтки приносили стабільні прибутки, але невдовзі ці справи поступилися місцем іншим пристрастям, зайнявши увесь вільний час Олександра Поля.

 

 

Додатковий факт

 

Часто дворяни робили військову кар'єру, бо в усіх країнах вважали своїм обов'язком захищати Батьківщину і служити її інтересам. А між промисловістю, торгівлею й аграрною діяльністю найчастіше обирали роботу на землі. Олександр Поль поєднав в собі риси характеру дворянства й буржуазії, яка на той час була найбільш прогресивною в європейських державах. Саме тому він вважав (і справді умів) усе робити сам і не цурався "не гідних" для дворянства занять, як то промисловість чи торгівля.

 

Перший кінний завод на землях Полів відкрив ще дід Олександра – Іоганн фон Поль. Та юний Олександр гідно продовжив родинну традицію і досяг великих успіхів у цій справі.

 

Породи племінних биків, яких розводили в маєтках Поля, цінувалися навіть після смерті засновника.

 

З цегли, виробленої на заводі Олександра Поля, споруджений будинок Верхньодніпровської земської повітової управи, який зберігся до нашого часу.

 

Наявність нерухомого майна була обов'язковою для політичної кар'єри. Наприклад, лише ті, хто мав свій будинок у місті або підприємство, могли обиратися на державні посади, навіть якщо вони були почесні, та мали право голосу.

 


 

 

Селянська реформа

 

На українських землях закріпачення селян розпочалося 1783 р., з указу цариці Катерини ІІ, після знищення Запорізької Січі серед кріпаків опинилася і частина козацтва. І хоча в багатьох країнах намагалися всіляко обмежити свободу простих людей, накладаючи на них важкі повинності і створюючи ситуації, коли легко втратити майно і право на особисту свободу, в Російській імперії цю систему швидко довели до абсолюту.

Та на будь-яку силу зрештою знаходиться протидія. Революційні рухи в Європі змусили владу переглянути свої погляди на свободу і права громадян своїх країн. Під цим тиском більшість урядів ще наприкінці XVIII ст. поступово відмовилася від власних варіантів узаконеного рабства місцевого населення. А після "Весни народів", низки революцій 1848-1849 рр., питання звільнення простих людей було справою часу.

Побоюючись повторення у власній країні європейських повстань, уряд царя Олександра ІІ почав розробляти плани масштабної селянської реформи. Однією з головних ідей реформи була відміна кріпосного права.

У Катеринославі губернський дворянський комітет, який зайнявся запровадженням селянської реформи, утворили 1858 р. й Олександра Миколайовича обрали у комітет як представника від Верхньодніпровського повіту. Тодішній предводитель дворянства, Я.Г. Даниленко був літньою людиною і тому радо віддав молодому Полю більшу частину повіту, бо не міг багато їздити. Та завдяки цим подорожам краєм Поль багато дізнався про побут людей і їхнє справжнє життя, що мало на нього великий вплив.

У 1860 р. міністерство внутрішніх справ запросило по дві особи від кожного губернського комітету до Петербургу, щоб остаточно погодити умови реформи. Серед делегатів був й Олександр Поль. Як свідчать очевидці зустрічі у Зимовому палаці з Олександром ІІ, імператор відзначив молодість делегата від Катеринославщини. Але точно не лише за молодість, а насамперед за особистий внесок у підготовку і проведення селянської реформи наступного року Олександра Поля нагородили золотою медаллю.

Та запроваджувати реформи було вельми непросто, поміщики чинили великий супротив, не бажаючи втрачати своє "майно", яким вважали простих людей. Кріпацтво таки офіційно скасували 1861 р., але селяни залишилися залежними від своїх хазяїв і вже відповідно до нових правил могли втратити свободу. Окрім того, відносно малозаселені південні землі виявилися зовсім не готовими до змін, в які громада мала вкласти немало власних грошей. Рівень добробуту поміщиків почав швидко знижуватися.

І хоча сам Олександр Поль не сповідував радикальних чи революційних поглядів та вельми критично ставився до реформи в цілому, у своїй губернії саме він був одним із її втілювачів. Поміркований Поль, який устиг лише спробувати, як-то бути поміщиком, теж не хотів відпускати своїх селян, бо мав піднімати нове господарство. Та згодом він називав реформу по-справжньому великою і був одним з перших поміщиків у Катеринославській губернії, хто у 1862 р. підписав зі своїми селянами уставну грамоту, яка стала новим документом між вільними селянами і землевласником.

 

 

Додатковий факт

 

Практика застосування примусової праці невільників зустрічається в історії ледь не в усіх країнах світу. Зазвичай свободу втрачали злочинці (їх відправляли на каторгу), боржники (це називалося потрапити у "боргову яму" або "боргову тюрму") або полонені у війнах. Безпосередньо рабами ставали захоплені в інших країнах або й на інших континентах, часто люди з відмінним кольором шкіри. "Кріпосне право" по суті було тим самим, що й рабство. Але якщо в інших країнах "рабами" здебільшого ставали представники чужих народів та рас, то Російська імперія була не єдиною, але точно найбільшою країною, де "закріпаченню" тотально піддали мешканців власної держави. Дещо подібне сталося у нас і в ХХ ст., коли селяни не мали паспортів, тому не могли вільно пересуватися і залишати район свого проживання, оскільки не вважалися повноцінними громадянами.

 

За кілька років до реформи ціна однієї "душі" селянина становила десь 25 карбованців, стільки ж платили у той же час візнику, подорожуючи з Києва до Саратова, пляшка вина у купецькому клубі коштувала 5 карбованців, а соболина шуба – 2 тисячі карбованців.

 

Уперше Олександр Поль побачив кардинальну різницю у вільній найманій і підневільній кріпосній праці, коли почав цікавитися розведенням овець. Фальц-Фейни, найуспішніші землевласники з Таврійської губернії, не використовували працю кріпосних, завдяки чому досягали гарних результатів. В якості роботи були однаково зацікавлені і хазяї, і працівники. Але, як показує історія, до такої вільної праці мають бути готові як господарі, так і самі працівники, бо спільному господарюванню і роботі треба старанно вчитися.

 


 

 

Оновлений суд

 

Окрім селянської реформи, Олександр Миколайович активно впроваджував на Катеринославщині судову реформу 1864 р. До цього часу суди діяли ще за правилами, встановленими понад століття тому царем Петром І, а переважна більшість суддів розглядала свою посаду як гарне і постійне джерело прибутків. З судами насправді була справжня катастрофа, і нічим хорошим це б не скінчилося, якби судова система не зазнала суттєвої перебудови. У новій судовій структурі Олександр Поль тривалий час був почесним мировим суддею і суддею Верхньодніпровського уїзду. Він захищав інтереси не лише дворян, але й усіх, хто того потребував, завдяки чому користувався великою повагою серед населення.

Поль вважав, що суддею може бути лише людина професійна, з відповідною освітою або досвідом, і всіляко обстоював свою думку. Посада судді надто важлива, щоб віддавати її в руки абикого. Згідно з новим Судовим статутом мировим суддею міг стати лише той, хто мав відповідну освіту або три роки працював на суддівській посаді. Також сам суддя повинен був мати "чисту" біографію і володіти земельною власністю або капіталом, який би дорівнював 500 десятинам землі.

Імовірно, що через свою активну громадську діяльність по впровадженню цієї реформи, молодий Поль і нажив стільки ворогів серед поміщиків, які до кінця життя не пробачили йому свої особисті втрати.

 

 

Додатковий факт

 

На з'їзді суддів не згодні з думками Олександра Поля спровокували дуель, завдяки якій, імовірно, хотіли позбутися надто активного конкурента. На святковому вечері, влаштованому з нагоди відкриття у Верхньодніпровському повіті з'їзду мирових суддів, М.С. Романовський привселюдно образив Поля. Той не стримався, дав кривднику ляпас та викликав на дуель. Розуміючи, що насправді сталося, і чим мала закінчитися та дуель, у справу втрутився С.С. Потоцький, і дуель не відбулася.

Дуелі були на той час поза законом, тому, поки йшло слідство, Поля на кілька років позбавили права виступати гласним у земстві, що він намагався кілька разів оскаржити. Олександр Поль гарно усвідомлював, яким чудовим інструментом проти опозиції є відкриті проти надто активних і незалежних людей судові справи. І хотів на власному прикладі створити юридичний прецедент.

 


 

 

У земстві з першого дня створення

 

Завдяки новим технологіям світ стрімко змінювався, і ті суспільні закони, за якими жила тодішня імперія, безнадійно застаріли. Особливо це було видно в економіці, яка ставала неконкурентною порівняно з Європою. Тому 1864 р. влада була змушена суттєво реформували систему регіонального управління: у повітах і губерніях відкрилися земства, до яких обирали представників від землевласників, містян і сільських товариств.

Земства мали займатися питаннями забезпечення населення продовольством, опікуватися благодійними закладами, розвивати місцеву торгівлю і промисловість, піклуватися про народну освіту та здоров'я населення. І все це за невелику частину коштів, зібраних як податки. Водночас влада боялася новостворених земств, доповіді про кожне з засідань і навіть інформація про приватне життя учасників цих зібрань докладно збиралися для таємних звітів. Серед доповідачів був і Катеринославський губернатор, який також надсилав свої звіти до столиці, ще й часом через доноси зводив рахунки з тими, кого недолюблював.

Від попередньої епохи земствам у спадок дісталися напівзруйновані шляхи, по яких можна було проїхати лише за гарної погоди, кілька лікарень, розташованих в містах і з суттєвим недобором персоналу, та кілька десятків шкіл. І всьому цьому "багатству" треба було якось дати раду. Фактично з нуля піднімати початкову і спеціальну освіту, створювати мережу сільських ощадно-позичкових товариств, робити дороги проїзними, та ще й боротися з наслідками неврожаїв... На такий суспільний подвиг далеко не кожен був здатний.

Перше засідання Катеринославського губернського земського зібрання відбулося 25 лютого 1866 р. Земській справі Олександр Поль присвятив майже половину свого життя. Його тричі обирали членом повітової земської управи. Цікаво, що він завжди відмовлявся від грошової винагороди за свою роботу, сприймаючи її як служіння громаді.

Як людина, яка значно випередила свій час, Олександр Поль розумів, що від загального добробуту залежить і його власне життя, тому для нього важливим був добробут всієї губернії, соціальна справедливість та рівні права для її мешканців. Він широко підтримував ідеї просвіти населення – відкриття шкіл і читалень, зменшення розмірів недоїмок для особливо знедолених селян, всіляко переконував земство у корисності зниження податків і великій шкоді від монополій, бо саме конкуренція розвиває економіку.

Одна з найвідоміших проблем, вирішених Олександром Полем, – проблема пожежної безпеки. Він звернув увагу на те, що селянські хати згоряють до тла, бо вкриті соломою, а не аспідом (різновидом сланцю), як це було за князівських і козацьких часів. Вкривати ж дахи залізом для багатьох селян – недосяжна мрія, бо дуже дорого. Звісно, місцеві багатії пропозицію не підтримали, сказавши, що Поль "поринув в ілюзії", у земства ж зайвих грошей на ризикований проект не знайшлося. Довелося молодому поміщику власноруч шукати, де в нашому краї добували аспід, і розробляти його поклади. Поль продовжував піклуватися про пожежну безпеку мешканців краю і надалі. На одній з сесій він запропонував придбати для кожної волості по пожежній трубі з відповідним приладдям до неї та відкрити у губернській управі кредит для погорільців.

Разом з іншими небайдужими Олександр Поль шукав нові джерела прибутків для громади. Всіляко пропагував розвиток бджільництва, тютюнництва, виноградарства та сироваріння. Земство має заробляти, а не позичати гроші в банках, все більше залазячи у борги. У ті роки молодий Поль ще не уявляв, що йому самому доведеться дізнатися, яким страшним є борговий зашморг. Але покращити ситуацію з коштами у земстві він таки зміг – на 7-му повітовому земському зібранні було схвалено його ідею створити товариство взаємного кредиту. Прагнув створити і Катеринославський губернський банк, щоб не ходити до інших міст за позиками, та не склалося.

Олександр Поль мав чудовий ораторський талант. Блискуча юридична освіта у Дерптському університеті постійно ставала у нагоді чесному і принциповому судді, і в роботі земства також. Він мав великий вплив на громаду, до його думки часто приставала більшість голосуючих. Збереглися стенографічні записи промов Олександра Поля. Його присутність гарантувала, що засідання точно надовго запам'ятаються завдяки палким дискусіям, а робота сесії буде продуктивною. У пресі писали, що не існувало жодного суспільно важливого питання, в якому б не розумівся Поль. Як він сам казав у своїх виступах: "Ніколи не погоджуся голосувати за те, чого не знаю". Особливо непросто доводилося віршувати питання, які торкалися протилежних інтересів поміщиків і селян, й Олександру Миколайовичу це вдавалося досить добре.

А ще Поль підтримував ідею М.О. Корфа, що кількість гласних має залежати від кількості мешканців повіту, завдяки чому малонаселені повіти сплачуватимуть менші податки. І цілком революційною для губернії була пропозиція Поля змінити сам принцип оподаткування, замінивши подушний податок класним. Так малоземельний селянин заплатить значно менший податок, ніж великий землевласник. Поль пропонував збільшити податки для купців, що як перекупники старанно приховували свої прибутки, звісно, така ініціатива купцям вельми не сподобалася. Сам Поль жив ощадливо і вмів рахувати кожну копійку, тому коли його обирали до ревізійної комісії, прискіпливішого ревізора за витратами годі було знайти.

Разом з іншими 1869 р. Поль боровся зі страшним неврожаєм, який накрив нашу землю попереднього року. Згодом землеробів підкосила неможливість повертати банківські позики: відсотки, під які їх давали, були великими, а неврожайні роки йшли один за одним. Потерпав від цього лиха й Олександр Поль, бо як землевласник сам звернувся по допомогу до земельного банку і в результаті 1878 р. більшість його земель були закладені у Херсонський земельний банк.

Олександр Поль знаходив час навіть на вирішення екологічних негараздів: захист людей від потенційних джерел розповсюдження епідемій, пропаганду щеплення великої рогатої худоби, дотримання законів щодо полювання, щоб мисливці не винищували дичину, коли вона множиться, – це маленький перелік питань, які цікавили небайдужого Поля.

За понад 20 років Олександр Поль проявив себе в усіх галузях земської діяльності – медицині, освіті, культурі, страхуванні, розвитку нових видів сільського господарства, поліпшенні пожежної безпеки, сприяв створенню товариства спільного кредиту для селян та побудові залізниці і моста через річку Дніпро.

 

 

Додатковий факт

 

Обраних до земських зборів називали гласними. Вони переобиралися раз на кілька років, мали широкі права, захищали інтереси мешканців свого краю і сприяли суспільно-культурному та економічному розвитку регіону.

 

Недоїмками ще з часів Московії називали податки, не сплачені державі у відповідний термін. За невчасну сплату запроваджувалися штрафи і пеня. Накопичуючись, недоїмки, перетворювали життя простих людей на справжнє пекло. Ситуація, в яку потрапляли люди, багато в чому схожа з сучасною "кредитною кабалою", та, на відміну від нашого часу, окрім майна, в минулому за борги часто платили власною свободою і свободою своєї родини.

 

Цікаво, що, на думку центральної влади, опікуватися тюрмами також мали земства.

 


 

 

"Прокляття Криворіжжя"

 

Нині дуже важко уявити, що промисловий потенціал нашого краю і всієї країни міг залежати від дій кількох людей, а в багатства Криворіжжя просто "не вірили".

Першим з владних осіб, хто звернув увагу на багатство надр краю, був князь Потьомкін. Та дві шахти, закладені князем, невдовзі затопило водою. Тоді Гірничий департамент Петербургу вперше визнав видобуток будь-чого на цій території сміховинним задумом. Вперше, та не в останнє.

Найбільш яскрава подія сталася за 30 років до перших знахідок Олександра Поля. За дорученням губернатора околиці Кривого Рогу досліджував гірничий чиновник, унтер-шихмейстр П. Кульшин. Він знайшов там багато цікавих корисних копалин, зокрема, руду, а ще... кам'яне вугілля, якого там зроду не було. Щоб довести правдивість своєї знахідки, Кульшин вдався до містифікації: викопав кілька ям у чорному вуглистому сланці, справді схожому на вугілля. Державні гроші Кульшин присвоїв, а солдатів, наданих йому для розвідки копалень, передав місцевим поміщикам на сезонні роботи, на чому також заробив. Щоправда, для самого афериста ця історія мала сумне завершення. Його оборудки відкрилися, злочинця судили, позбавили звання та майна, а самого вислали до Сибіру.

Та найбільше, звісно, від цього обману постраждав імідж руди і самого краю.

Паралельно з Полем землі Криворіжжя досліджував Микола Барбот-де-Марні, відомий професор Петербурзького гірничого інституту, імовірно, щоб перевірити попередні відкриття О. Шмідта, зроблені у 1863 р. Та професор сам не вірив в існування чогось справді цікавого у "дикому краї", й не дивно, що йому на очі потрапляв, з точки зору можливого розвитку промисловості, усілякий непотріб. Він знайшов лише залізну слюду, в якій майже не було заліза.

Наслідком усіх цих оборудок і недобросовісної роботи стало чітке бажання імперського уряду раз і назавжди поставити хрест на будь-яких розробках копалень нещасливих південних земель.

Не сприяла розвитку промисловості і державна система: люди в уряді змінювалися часто, писалися незрозумілі правила господарювання, які постійно зазнавали нелогічних змін, могли несподівано зрости податки. Щоб стабільно займатися прибутковою справою в авторитарних державах, до яких належала і Російська імперія, потрібно було обов'язково мати покровителя серед вищого керівництва. Ризикувати великими сумами з надією, що за 10-15 років вкладене почне окупатися, наважувались одиниці. Тому реальний прибуток можна було отримати лише у торгівлі, де вкладення повертаються швидко.

Ще однією причиною байдужості влади до потенціалу Катеринославських земель було процвітання Уралу, від роботи підприємств якого можновладці мали особисту вигоду. Поява конкуренції нікого з них аж ніяк не влаштовувала.

 

 

Додатковий факт

 

Перші письмові згадки про цю місцевість як про "кривий мис" зустрічалися 1775 р., вважалося, що селище заснували у XVII ст. козаки, які й добували поблизу різні цінні матеріали, на кшталт аспіду. Так званий, "негорючий камінь" з цієї місцини дарували і царю Петру І.

 


 

 

Залізна руда!

 

Часто можна зустріти думку, що Олександр Поль знайшов залізну руду на Криворіжжі випадково і був її першовідкривачем. Але насправді це не так.

Під час експедиції на Єлисаветградщину та Приазов'я на криворізьких землях побував природознавець, німець Йоган Гюльденштедт, член Петербурзької академії наук. Щоправда, залізну руду він там не шукав. Наявність залізних руд трохи пізніше зафіксували академік Василь Зуєв та професор Михайло Ліванов. Місцевий намісник, князь Григорій Потьомкін, захопився цією ідеєю, наказав побудувати чавуноливарний завод та фабрику з виготовлення порцеляни, але невдовзі помер, і наказ так і залишився на папері.

У наступному столітті гірничих інженерів неодноразово командирували на Криворіжжя. Вони підтверджували наявність покладів залізних руд, та ці думки урядовців не цікавили, або заважала сама несприятлива історична ситуація, як то війна 1812 р. чи війна з Туреччиною.

1866-го, у рік, коли у Катеринославі розпочали свою роботу земські збори, Олександр Поль почав досліджувати корисні копалини Криворіжжя, успішно поєднуючи цю непросту справу з громадською діяльністю. Поблизу річки Саксагань він обстежив гору, яка називалася "Орлиним гніздом". Поль вважав, що гора є виходом гранітного щита, та край відколотого ним на схилі каменю мав чорний колір із червонястим відтінком і структуру, не властиву гранітам. Так Олександр Поль знайшов свою залізну руду.

Поль мав зовсім іншу освіту, у нього не було при собі потрібних реагентів, щоб одразу дізнатися, скільки ж у знайдених каменях насправді міститься металу і якої він якості. Та Олександр Миколайович цікавився медициною, а отже знався й на хімії. Перші досліди показали, що знайдена порода активно реагує під час певних хімічних реакцій, а отже у ній є залізо.

Натхненний знахідкою, Поль не хизувався нею, а одразу поїхав до Харкова, де в університетській лабораторії могли зробити відповідні аналізи. Та влітку лабораторія була зачинена, і перший точний кількісний аналіз руди зробили у харківській аптеці Сартисона: 67,32% – заліза, 30,9% – кисню, а втрати під час плавлення становили менше 1%. Така якість породи була неймовірною!

Поль купив реагенти для подальших аналізів, щоб робити їх одразу, і, користуючись сприятливою погодою, на місяць зник серед ущелин і гір Криворіжжя.

Перший директор Гданцівського чавуноливарного заводу Мартин Шимановський у спогадах писав, що Олександр Поль особисто вивчав околиці Кривого Рогу і проводив аналізи знайдених порід на вміст заліза. Разом із помічником, досвідченим штейгером Йосипом Пузином, Поль здійснив перше детальне обстеження Криворізького рудного родовища і знайшов не лише магнітну залізну руду, але й граніти, гнейси, залізистий кварцит, бурий залізняк, мідну зелень, буре вугілля, каолін, азбест й аспід.

Та знайти – мало, треба точно знати, скільки руди ховається в землі, і чи варто хоча б спробувати починати її звідти діставати.

Повернувшись додому, Поль зібрав посилку з найкращих зразків і надіслав до Гірничого департаменту у столицю. У відповідь – тиша. Так само, як і на численні звернення до різноманітних міністерств.

 

 

Додатковий факт

 

Штейгерами називали майстрів, які керували гірничими роботами. Згодом це німецьке слово застаріло, та серед німців воно стало досить розповсюдженим прізвищем не лише серед простих людей, але і серед аристократії.

 

Велика Дубова балка – місце, де згодом вибудовуватимуть найкращу залізну руду в Європі, отримала свою назву через те, що на її території ріс віковий дубовий ліс. Мальовничий край зі стрімкими скелями, чистими джерелами і великою кількістю печер тисячоліттями приваблював людей. Тому археологи нерідко знаходили там щось цікаве.

 

Вкриту мохом таємничу гору "Орлине гніздо" завжди овіювали численні легенди. Розповідали, що тут приховані незліченні скарби чи то розбійників, чи то гайдамаків. Найбільша печера у тій місцині так і називалася – Гайдамацькою. Але взяти той скарб зможе лише чесна і хоробра людина. Не дивно, що Олександр Поль, який у той час вже почав збирати свою знамениту колекцію археологічних знахідок, одразу прийняв виклик таємничої гори. Щоправда, скарби виявилися не історичними артефактами і дорогоцінними речами з давнини, як те очікувалося.

 


 

 

Копальні Поля

 

Не часто згадують, та залізна руда була не єдиним підприємством Олександра Поля. На початку 1870-х рр. він займався промисловими розробками аспіду, який здавна використовувався як покрівля для стріх і настил на підлогу, а ще не менш цінними покладами графіту.

Як кажуть нині, "займатися бізнесом" Олександр Поль почав з легкої руки дійсного статського радника Сергія Кочубея, з яким познайомився у потязі під час мандрівки на Донеччину. Цей статський радник відомий в історії тим, що саме він заманив підприємця Джона Юза у наші краї і склав йому протекцію. Нині навіть точаться дискусії, кого насправді вважати засновником Донецька – Кочубея чи Юза?.. Та як би не було, але Кочубей одразу побачив в Олександрі Полі непересічну людину і став його компаньйоном у видобутку аспіду. Щоправда, так само, як і Юза, Кочубей згодом покинув Поля і зайнявся новими проектами.

Аспідні вироби з Покровського родовища вирізнялися високою якістю і неодноразово відзначалися нагородами на виставках у Москві, зокрема, на промислово-художній виставці 1871-1872 рр. Багато державних будівель вкрито такими плитами у Миколаєві. Аспід використали для спорудження пам'ятника князю Г. Потьомкіну-Таврийському в Одесі і пам'ятника адміралу Олексію Грейгу у Миколаєві.

Та через надто високу вартість залізничних перевезень видобуток і Миронівських рудників графіту, й аспідного сланцю у Покровському родовищі був нерентабельним і потрібних для повноцінного розвитку підприємства масштабів не досяг. Поступово підприємства згорнули свою діяльність, не маючи відповідного фінансування. Хоча цінний матеріал користувався неабияким попитом, та раз за разом доводилося відмовляти замовникам, не в змозі перевезти сировину за адекватну ціну. Так, якісним Покровським аспідом хотіли перекрити військові казарми у Харкові. Відмовив Поль і "Російському товариству з продажу пороху і комісіонерів казенних гірничих заводів", яке хотіло масштабно використати аспід в Одесі.

Згодом самі копальні Поль здав в оренду Е.Г. Гарке, відомому у Катеринославі власникові готелю "Grand Hotel", бо зовсім не мав часу і коштів, щоб займатися цією справою. Та орендарі попалися вкрай непорядні, вони виснажували родовище, і коли ломки повернулися до хазяїна, з них уже не було ніякої промислової користі.

Після занепаду Покровських аспідних ломок Поль не відмовився від цього чудового матеріалу і продовжив розробку покладів у Дубовій балці. На жаль, ці копальні невдовзі затопили підземні джерела.

Під час будівництва Катеринославської залізниці аспідом перекрили багато залізничних станцій і різних адміністративних будівель. Покровський аспід використовувався і як основа для мистецтва. Художник В.І. Шкляревич викарбував на аспіді з Покровських ломок картину К. Брюллова "Трійця". Нині ця стела знаходиться у Московському політехнічному музеї. З аспіду також робити так звані "шкільні дошки" – дошки для столів, коминів, підвіконь.

Та хоча ці родовища аспіду були єдиними у державі, налагодити повноцінний видобуток за тодішніх економічних реалій без гарного економічного старту було неможливо.

 

 

Додатковий факт

 

Дійсні статські радники мали великий вплив на політику та економіку. Їхній чин відповідав посадам віце-директора департаменту, віце-губернатора та голови казенної палати. Отже, вони часто були вельми заможними та ініціативними людьми.

 

Про покинуті козацькі каменярні (тоді їх називали ломками), де добували аспід, Поль дізнався випадково – від мешканців селища Покровського, через яке він проїжджав кожного разу, коли їхав до Кривого Рогу.

 

Графіт почали використовувати в Англії наприкінці XVI ст. Графіт застосовувався у медицині, з його робили олівці, тоді ще без дерев'яного чохла. Та найбільше цього матеріалу потребувала військова промисловість: з графіту виробляли форми для відливання гарматних ядер. За деякий час контрабанда графіту набула таких масштабів, що 1752 р. Парламент Сполученого Королівства видав указ, за яким крадіжка та придбання краденого графіту каралася каторгою або примусовим вивезенням на роботи у колонії.

У наш час графіт має ще більше значення, ніж у минулому. Його використовують у металургійній промисловості, ливарному виробництві, машинобудуванні, медицині, хімії. З графіту роблять як прості олівці, які є в кожному домі, так і сповільнювачі нейтронів в ядерних реакторах, а ще вогнетривку цеглу, надстійкі фарби, штучні алмази та багато іншого.

 


 

 

"Рудне море"

 

Взимку 1872 р. Олександр Поль поїхав до Європи, щоб вивчити досвід промислового видобутку аспіду. Він побував у гірничорудних районах Франції, Італії, Швейцарії та Німеччини. У найбільш авторитетній лабораторії Європи і найстаршому у світі гірничому університеті – Гірничій академії Фрайбурга, що у Саксонії (Німеччина), – за кошти вже майже зневіреного Поля провели дослідження привезеної ним руди. В Європі такої якісної руди не було, і до гостя поставилися дуже серйозно, а шанований професор геології Карл Бернард фон Котта на прохання Поля відрядив до "диких південних земель" своїх найкращих колег.

Уже навесні Поль привіз на Катеринославщину двох німецьких професорів – гірського інженера Лео Штріпельмана і хіміка К. Фрічче, щоб ті дослідили поклади руди. Штріпельман був відомим, бо відкрив поклади залізної руди в Швеції та Північній Америці, і до його експертного слова влада мала б дослухатися.

Робота німецького гірничого інженера коштувала дорого – 1000 франків на місяць. Космічну на ті часи суму Поль сплатив з власної кишені. Та існувала ще одна небезпека: про дослідження ніхто не мав дізнатися завчасно, бо тоді вони б навряд відбулися. Тому Поль вигадав хитрий план. Він вільно спілкувався з іноземцями, і двоє німців стали його гостями, які цікавляться археологією та люблять полювати. Так, роблячи вигляд, що шукають старовинні речі, вони досліджували зовсім інші природні скарби.

Штріпельман і Фрічче поставилися до роботи відповідально. За півроку виявили великі поклади магнітної і червоної залізної руди, в якій містилося не менше 62% заліза. Дослідники намалювали сотні карт і схем, згідно з якими можна було з упевненістю сказати, що залізної руди на землях Катеринославщини навіть за найактивнішого видобутку вистачить на кілька століть.

Поль знову надіслав зразки руди до Гірничого департаменту, і лабораторія підтвердила наявність металу у породі, знайшовши аж 70% заліза. Це було настільки неймовірно, що урядовці запідозрили лабораторію у недбальстві, бо, на їхню думку, див не існує. Щоб довести правдивість надісланих зразків, Полю довелося їхати до столиці особисто.

Повернувшись до Європи, Штріпельман написав наукову книгу про свою експедицію. Книга вийшла коштом Поля спочатку у Лейпцигу, а тоді Олександр Миколайович власноруч переклав текст російською, доповнив власними численними зауваженнями і видав у Петербурзі. Книга авторитетного вченого нарешті змінила ситуацію: до знайденої руди почали ставитися серйозніше. Та все одно ніхто розробляти родовища не збирався.

Щоб ще раз підтвердити висновки Штріпельмана, восени 1873 р. Поль, знову за власний кошт, запросив ще одного закордонного гірничого інженера – Гартунга, а сам взяв в оренду 18,6 тис. десятин багатих на залізну руду земель Криворіжжя. І того ж року почав зводити в районі Дубової балки власну садибу, збираючись оселитися там надовго. Через великі витрати маєтки на землях Любомирівки і Приютового довелося продати, що викликало нерозуміння і відвертий сміх всієї губернії.

Німецькі підприємці та дослідники наполегливо радили російському уряду якнайшвидше розпочати видобуток цінної руди і поєднати Донецький регіон, багатий на вугілля, із покладами руди у Дубовій балці і біля Кривого Рогу. Без особливого поспіху міністерство державного майна таки відгукнулося і направило власні експертні комісії перевірити наявність цінних рудних покладів. Комісії підтвердили висновки іноземних фахівців і на тому справа заглухла.

 

 

Додатковий факт

 

Вміст заліза в рудах у світі коливається від 10% до 72%. Бідні руди, які мають до 46% заліза, потребують збагачення. Руда Криворізького басейну є найкращою в Європі й однією з найбагатших у світі.

 

Не бажаючи обманювати громаду і наживатися на її незнанні, Олександр Поль платив за десятину землі по 5 карбованців сріблом з моменту підписання угоди і по 7 карбованців, якщо знайде на ділянці щось цінне, а також щорічно по 200 карбованців за користування землею. Такою була ціна за користування найкращими чорноземами, й аж ніяк не за "нікчемну землю", як називали її селяни. Ще й дозволяв місцевим мешканцям користуватися глиною та будівельними матеріалами з орендованих ним земель. Селяни ж щиро не розуміли, як можна купувати землю, на якій нічого не родить, і навіть підсміювалися над дивакуватим паном.

 


 

 

"Нездійсненні" проекти

 

Олександр Поль 15 років вивчав геологічну будову Криворіжжя, проводив аналізи місцевої руди, запрошував іноземних фахівців, та насправді весь цей час можна назвати роками поневірянь. Поль неодноразово звертався до земського зібрання, доводячи, що Катеринославська губернія матиме великий прибуток з розробки руди, та його ідеї підтримували лише окремі представники земства.

Відомо також, що Поль неодноразово їздив на Донеччину, де у той час діяло кілька невеликих чавунних і сталеплавильних заводів, – один з них постачав армії гармати для Чорноморського флоту, а інший виготовляв гарматні ядра. Побачивши зразки з родовища, тамтешні інженери дивувалися якості руди, але допомогти могли лише порадою. Все вирішувала столиця, а звідти традиційно Поль отримував або мовчанку, або відмови, а то й відверту зневагу. Наполегливість Поля викликала не захоплення, а сприймалася як набридливість. Імовірно, його посилки зі зразками найкращої у світі руди просто не розпаковувалися.

Завдяки заздрісникам і численним ворогам серед можновладців Олександр Поль зажив слави божевільного, а його проекти називали "мареннями", "утопіями" та "маніакальними ідеями". На нього писали доноси та анонімки, розпускали плітки, всіляко прагнучи позбутися надто активного молодого підприємця, чиї погляди на суспільне життя неабияк псували нерви місцевим багатіям. На нього навіть скаржилися Катеринославському генерал-губернатору, щоб той приструнив занадто самовпевненого провінційного поміщика.

Достеменно невідомо, та схоже, що в Олександра Поля у той час майже не було друзів, які б могли його підтримати, а більшість місцевих дворян прагнула триматися від нього подалі, щоб не зіпсувати і свій імідж.

Під час однієї з мандрівок Донеччиною Олександр Миколайович також зустрічався з відомим підприємцем Джоном Юзом, який уважно вислухав його і пообіцяв взяти на свої заводи всю руду, яку зможуть до нього доправити. Але інвестувати чи навіть позичити грошей для розробок навідріз відмовився. Річ у тім, що Джон Юз працював виключно за державним замовленням, ще й безоплатно отримав від уряду землі з покладами вугілля. Так працювати було вигідно і безпечно, й ризикувати заради можливого, але дуже ризикованого надприбутку обачливий підприємець аж ніяк не хотів.

Важко уявити, яку силу духу повинна мати людина, щоб за таких умов не зламатися і продовжувати йти своєю дорогою. Та Олександр Поль був саме таким.

 

 

Додатковий факт

 

За ці роки на дослідження і розвідку залізних руд у Криворізькому басейні Поль витратив понад 150 тисяч карбованців. Можна лише уявити, скільки можна було купити у ті часи на таку суму.

 


 

 

Гірка подорож до Парижу

 

У 1876-1877 рр. Олександр Поль кілька разів звертався до міністра державного майна, просив посприяти заснуванню акціонерного товариства, яке б зайнялося розробкою копалин на Катеринославщині, та у відповідь знову отримував мовчання і відмови.

Загальна ситуація в країні також була не найліпша. Між Російською імперією і Туреччиною спалахнула чергова війна, закривалися порти, неврожайні роки слідували один за одним, а банкіри притримували свої гроші до кращих часів і не вкладали їх у те, що не могло принести швидкий і незаперечний прибуток.

На той час Олександр Поль витратив стільки власних грошей, що заборгував більше, ніж міг виручити, продавши всю свою власність і майно дружини. На Батьківщині його ніхто не чув, а борги ж треба повертати: позичальники могли будь-якої миті вимагати сплати по векселях і заставах.

З відчаю Поль ще раз звернувся до столичної влади, і цього разу його таки прийняли у Петербурзі, але лише для того, щоб в очі сказати, що оплачувати його фантазії не збираються. Це був очевидний і безповоротний провал, та Поль не здавався. Після повернення додому він взагалі не мав грошей і був змушений позичити у лихварів під неймовірні відсотки тисячу карбованців. Такою була ціна його подорожі до Парижу.

Імовірно, повертаючись до Європи, німці багато розповідали про залізорудний скарб Катеринославщини, тому коли Олександр Поль звернувся до іноземців з пропозицією утворити спільне підприємство, на нього там уже чекали. Питання було виключно в умовах і швидкому отриманні прибутків.

У грудні 1880 р. у Парижі між Олександром Полем і французькими капіталістами було укладено угоду про створення закритого акціонерного товариства "Залізні руди Кривого Рогу". З боку французів виступили надзвичайно заможні люди – директор товариства Паризько-Ліонської залізниці і власник металургійних підприємств Поль Талабо та директор товариства магнітно-залізних руд Мокта-ель-Гадід Альфонсо Парран. Уставний капітал новоствореного товариства становив 5 мільйонів франків. Згідно з уставом, керувати справами товариства мали навпіл французи і громадяни нашої держави. Одним із директорів призначався сам Олександр Поль.

Угода давала іноземцям право експлуатувати родовище протягом 80 років, та історія розпорядилася інакше, і після революції 1917 р. іноземні інвестори втратили всі свої права.

Відповідно до угоди, одразу у Парижі, Поль отримав частину акцій і 1 мільйон 250 тисяч франків готівкою. Здавалося б, сума з такою кількістю нулів – просто нереальна. Але Олександр Миколайович не міг тішитися фінансами. Він віддав усі свої чисельні борги, повернув закладені у заставу маєтки, а все, що залишилося, вклав у купівлю земель і розвиток власних копалень.

 

 

Додатковий факт

 

Одним із вагомих аргументів у листуванні Поля та різноманітних міністерств було актуальне на той час витіснення іноземних конкурентів з вітчизняного ринку. Та, на жаль, через бездіяльність державних структур, йому самому довелося привести на свою землю чергових іноземців.

 

Загалом "Товариство Криворізьких залізних руд" випустило 10 тисяч акцій вартістю 500 франків кожна. Їх розкупили менш ніж за добу. За 10 років одна акція підприємства подорожчала у 110 разів.

 

Після підписання угоди Олександр Поль поринув в іншу улюблену справу – пішов шукати цінні історичні речі для своєї колекції. Імовірно, саме з цієї поїздки він привіз єгипетську статуетку фараона Рамзеса VI, яка належала знаменитому колекціонеру графу Пилипу де Келюсу. Цю коштовну річ нині можна побачити у Дніпропетровському національному історичному музеї ім. Дмитра Яворницького.

 


 

 

Розробка руди

 

Перший рудник, який назвали Саксаганським, відкрили у травні 1881 р., за кілька днів після ухвалення російським урядом дозволу на діяльність акціонерного товариства.

На початку руду добували з величезними затратами і збитками, а продавали часто нижче собівартості. Будувати щось нове завжди дорого, а коли ще й не маєш можливості доставити підняте на поверхню до підприємств і вигідно продати, то така справа дійсно безнадійна. Усім власникам покладів залізної руди конче була необхідна залізнична гілка, яка б поєднала Криворіжжя і Донбас. Тим паче, що Олександр Поль заздалегідь домовився з Джоном Юзом про співпрацю.

До побудови залізниці руду возили волами, на підводах. І якщо дорогою така валка ще могла проїхати, то перебратися через Дніпро було надзвичайно складно. У ті часи береги з'єднували наплавні мости. Перший наплавний міст через Дніпро з'явився у Києві (в районі Вишгорода, де мешкала князівська родина) ще у XII ст., і з того часу технологія особливо не змінилася. Під час переправи такий міст під великою вагою занурювався у воду. А коли погода трохи погіршувалася, переправу взагалі закривали і на березі вишукувалися кілометрові черги. Взимку наплавними мостами не користувалися.

Але бажання будувати залізницю у Катеринославській губернії уряд мав таке саме палке, як і розробляти поклади цінної залізної руди. Та за кілька років потому завдяки роботі залізниці руда великим потоком пішла на заводи Донбасу, Варшави і Праги.

Хоча ідеї розробки руди існували й до Олександра Поля, та саме він довів можливість промислової експлуатації залізорудних покладів. Поль витратив багато власних сил і вклав коштів, щоб ця ідея не була знехтувана і похована у забутті, як багато інших гарних задумів.

 

 

Додатковий факт

 

До початку видобутку знайденої Полем руди два існуючі на півдні нашої країни сталеплавильні заводи Пастухова і Юза виробляли 300 тис. пудів чавуна, а промисловість та економіка для розвитку потребували майже 10 мільйонів пудів. Тобто, мали відкритися щонайменше 30 нових заводів, щоб задовольнити цю потребу.

 

До відкриття залізниці руду переважно складали на купи. Якщо за перші три роки з родовищ вивезли лише 83 тисячі пудів, то за рік залізничним сполученням – понад 2,1 мільйони.

 

Наскільки держава не бажала вкладати кошти у розробку власної економіки, свідчить той факт, що наприкінці ХІХ ст. частка іноземного капіталу, особливо у важкій промисловості, сягала 80-90%.

 


 

 

Власний видобуток

 

Не бажаючи лише спостерігати, як інші заробляють на природних скарбах, 1881 р. Олександр Поль купив у місцевого поміщика Л.О. Шмакова за 30 тисяч карбованців 500 десятин землі в урочищах Великої і Малої Дубових балок.

Залізні руди Великої Дубової балки були найбагатшими на всьому Криворіжжі. Поль збирався переробляти руду на власному чавуноливарному заводі, який планував побудувати поблизу головного залізничного вокзалу і пристані у Катеринославі. Вже у 1983 р. він придбав землю, та спорудити завод не встиг.

Справи йшли важко, й Поль витратив на розробку руди стільки грошей, що був змушений переселився на квартиру у Кривому Розі. Його садибу мали продати на аукціоні за борги.

Однією з причин, чому іноземці отримували значно більше від свого видобутку, було нехтування безпечними умовами праці. До своїх робітників на більшості рудників ставилися як до затратного матеріалу, працівників штрафували за найменшого порушення, водночас про дотримання техніки безпеки в цілому не було й мови. Через те на рудниках нерідко траплялися нещасні випадки, гинули люди, про що доволі часто писали у тодішній пресі. У копальнях Поля умови праці були значно кращими.

 

 

Додатковий факт

 

Окрім сталеплавильних заводів, Поль пропонував розвивати економіку завдяки виробам з фарфору, фаянсу, скла, фарб, вогнетривких матеріалів. А для цього також потрібно було налагодити виробництво.

 

Популярне видання "Південно-руський гірничий лист" писало у номері від 1881 р.: "Вісті з Кривого Рогу. Поль, всупереч здоровому глузду, роздобувши гроші у Франції, почав розробку руди. Але з його задуму нічого не вийде". Ось такими "життєвими серіалами" розважалися читачі тодішніх газет.

 

Олександр Поль ніколи не припиняв своїх археологічних пошуків. У Дубовій балці він знайшов стародавні знаряддя праці, віком понад 6 тисяч років, а ще залишки плавильних печей скіфів, які першими добували тут руду.

 


 

 

"Залізна лихоманка"

 

За кілька років у Криворізькому рудному басейні працювало вже 79 рудників, які переважно належали іноземцям. Подібно до "золотого ельдорадо", навколишні землі нагадували мурашник, оскільки руда добувалася здебільшого відкритим способом, а не в шахтах. Стабільна, хоч і небезпечна робота, а ще більше – можливість швидкого збагачення приваблювали на Катеринославщину тисячі людей.

Як і кожна велика справа, яка потребує значної фінансової підтримки, вона окупається не одразу. А коли це стається, наче нізвідкіль, з'являється купа люду, готова нажитися на чужій роботі.

Був серед них і такий собі "почесний громадянин Петербургу і Миколаєва" С. Володін. Скориставшись невіглаством і заздрістю людей, він налаштував громаду проти Поля, який начебто обкрадає "бідних людей" і загрібає гроші лопатою завдяки видобутку руди, котра йому не належить. Володін палко прагнув "захищати" людей від "нечесного посадовця", а сам тим часом вимагав у місцевої влади Миколаєва виділити йому землю на березі Південного Бугу для будівництва заводу з судобудівництва. Скандал одразу ще більше розбурхала преса. Врешті-решт афериста вдалося викрити, але ж скільки часу і нервів це забрало у самого Поля...

За кілька років уже всім стало зрозуміло, наскільки вигідною є розпочата справа і що руди вистачить не лише для підприємств Донбасу і закордону. Насамперед вона потрібна місцевим підприємствам.

За ініціативою Акціонерного товариства Криворізьких залізних руд, у селищі Гданцівка, яке згодом увійшло до складу Центрально-Міського району Кривого Рогу, швидкими темпами збудували потужний чавуноливарний завод.

Згодом відкрилися потужні металургійні заводи у самому Катеринославі, Кам'янському та Олександрійську, як тоді називали Запоріжжя, але Олександр Поль всього того вже не побачив.

17 липня 1891 р. коштом Акціонерного товариства Криворізьких залізних руд неподалік Гданцівського заводу було відкрито пам'ятник Олександру Полю, який став першим посмертним пам'ятником нашому співвітчизнику.

 

 

Додатковий факт

 

Без знахідки Поля не відбулася б не тільки Катеринославщина, але й Донеччина. Джон Юз, який почав будувати свої знамениті заводи 1868 р., дуже швидко був би змушений працювати на привозній руді з уральського краю чи навіть з Англії. Кам'яного вугілля Донецького кряжу вистачило б на кілька століть, а от поклади руди там були бідні і не чисельні. А чим далі везуть руду, тим дорожчі з неї вироби.

 

Заслугою Поля є і те, що українські землі стали "житницею Європи". Залізниця відкрила дорогу для торгівлі зерном, яке переправляли до порту у Миколаєві. За 10 років площі полів на півдні країни збільшилися у 4,5 рази. Наприкінці ХІХ ст. українські землі давали 43% світового врожаю ячменя, 20% – пшениці і 10% кукурудзи.

 

Плани у Поля були неймовірні: він планував побудувати понад 30 металургійних підприємств, і почати з Миколаєва, де був розвинутий порт, прагнув добувати не лише залізну руду, але й розробляти інші корисні копалини.

 


 

 

Скарби Криворіжжя

 

Окрім залізної руди, земля Криворіжжя має немало інших скарбів. На берегах ріки Саксагань та на землях нашого краю Олександр Поль та його люди знайшли чудовий за своїми якостями, ніжний та еластичний "гірський льон" (так здавна називали різновид азбесту), залізистий кварцит, слюдяний сланець, покрівельний сланець, білу порцелянову глину, чорний вуглистий сланець, порфір, діорит, мідну зелень (до речі, її також використовували модниці, щоб підфарбовувати очі), кам'яну сіль, гірський кришталь, буре вугілля, аспідний сланець, графіт, золотоносний кварц, сухі різнокольорові мінеральні фарби, великі поклади граніту і навіть малахіт.

 


 

 

Катеринославська залізниця

 

Ще у рік відкриття залізної руди Олександр Поль розумів, що без надійного залізничного сполучення між родовищем і заводами всі його задуми більше схожі на авантюру. Але ідея спорудження залізниці у Катеринославській губернії відкидалася як така і повсюдно вважалася безглуздою – від вищого керівництва держави до дрібних місцевих чиновників. "Витратно і ненадійно", – за звичкою відповідали ті, що мали вплив і гроші, на його амбітні проекти.

Здавалося б, як таке може бути? 1874 р. про потребу в залізниці кричали ледь не всі. Навіть впливовий Перший з'їзд гірничих промисловців півдня Росії висловився за будову залізниці відповідно до запропонованого Полем маршруту. Урядовці нарешті ухвалили потрібне рішення на початку 1875 р. і... знову проект залишився на папері на 10 років.

Земство наполягало на прокладанні залізниці через Катеринослав, а Гірничий департамент радив скоротити шлях на сто кілометрів (мізерна для нас відстань!) і пустити колії через Олександрівськ (нині Запоріжжя). Лише завдяки наполегливості Олександра Поля Катеринославському земству вдалося відстояти свій проект. Та поки сперечалися щодо маршруту, почалася нова війна з Туреччиною, а після її закінчення про нову залізничну гілку зовсім забули.

Нарешті, навесні 1881 р., залізницю таки почали будувати. Та мало хто знає, що остаточно це рішення ухвалили навіть не через початок видобутку залізної руди, а через... страх. Кілька років перед тим панували неврожаї, і знедолені селяни могли будь-якої миті підняти голодний бунт. Треба було тому якось терміново зарадити, й урядовці не вирішили нічого іншого, як зайняти людей важкою фізичною працею.

За чотири роки будівництво завершили. Залізниця з'єднала станції Ясиновата, Катеринослав і Кривий Ріг.

 

 

Додатковий факт

 

Аби зрозуміти, наскільки страшним є неврожай, можна глянути на цифри початку ХІХ ст. Щоб прогодувати родину, у перший неврожайний рік лише на хліб потрібно було витратити 95 карб., у другий – вже 178 карб., а в третій – 319 карб. Часто неврожайні роки йшли один за одним і голод та хвороби забирали багато життів.

 

Робітники, які будували залізницю, отримували дуже мало, дехто з них працював ледь не "за їжу". Головними знаряддями ж праці були лом і лопата.

 


 

 

Диво на берегах Дніпра

 

Одразу після відкриття багатих покладів залізної руди, Олександр Поль заговорив про побудову мосту через Дніпро, потрібного залізниці. За 13 років не було жодної сесії земського зібрання, де б Поль не обстоював побудову залізниці і мосту.

Переправа через Дніпро була конче необхідна. Наплавний міст, збудований ще за наказом князя Потьомкіна, не міг вчасно пропустити всіх охочих. Часом з обох боків у черзі стояло по 300 возів та карет. Та й діяла переправа лише 6-7 місяців на рік. Окрім того, переїхати на інший берег коштувало дорого – 3 карбованці. Для простих людей це була непомірна ціна. Стаціонарний міст вирішив би й цю проблему.

Міст будували паралельно з залізницею чотири роки й у травні 1884 р. урочисто освятили і відкрили по ньому рух. Загалом будівництво мосту і залізничної гілки обійшлося у майже 31 млн. карбованців. Та, як і передбачав Поль, залізниця і міст окупилися менше ніж за рік.

Двохярусний міст через Дніпро створили за проектом інженера Миколи Белелюбського, який керував будівництвом більше 100 довгих мостів. По нижньому ярусу проходила одноколійна залізниця, а верхнім рухалися пішоходи і вози. За своїми розмірами це тоді був третій міст в Європі – трохи менший від Олександрівського мосту через Волгу і Мурдейского мосту в Голландії. 1889 р. на Всесвітній виставці у Парижі міст нагородили золотою медаллю, як й Ейфелеву вежу.

Нині міст № 1, він же "Амурський міст" (або, як його найчастіше називають містяни, – "Старий міст"), є однією з архітектурних прикрас Дніпра. Це велика ажурна споруда, по низу якої йде залізнична гілка, по верху – автомобільне полотно і трамвайна лінія. Навіть серед мешканців міста мало кому відомо, що цей міст ще й розвідний, а в горішній конструкції посередині ховаються потужні мотори, які дозволяють піднімати частину мосту для проходження по фарватеру великих кораблів. Ця конструкція з'явилася вже під час останньої відбудови.

У XX ст. міст руйнували двічі – 1920 і 1941 рр., та кожного разу відновлювали. По закінченню Другої Світової війни відбудову довелося вести практично з нуля, бо від старого мосту неушкодженими залишилися тільки опори. Оновлений міст урочисто відкрили 1955 р, а у 1977 р. закінчили будівництво одноярусного залізничного мосту-дублера, щоб поїзди могли рухатися одночасно в обох напрямках.

 

 

Додатковий факт

 

До того, як офіційно заснували Катеринослав, у степовому краї жило немало людей. Неподалік, у Нових Кодаках, віками функціонував козацький перевіз, чим користувалися мешканці Лівобережної України, які їхали на Січ або у південні землі.

 

Дивовижний залізничний міст, який називали "дивом серед Придніпровських степів" мав й офіційну назву – "міст Імператора Олександра III". Традиція називати щось справді величне іменами керівників та посадовців незнищенна і понині.

 

Оповідають, що на відкритті мосту містяни гойдали Олександра Поля на руках на знак вдячності.

 


 

 

Шляхетна вдача

 

Олександр Поль був людиною небайдужою – вважаю, що це головна його риса. Інакше б він не досяг усього того, що зміг створити. Бути першим завжди дуже важко, чим би ти не займався. Це тільки в художній літературі за задумом автора все складається якнайкращим чином. У реальності – зазвичай все постає проти людини, яка хоче досягти своєї мети. Життя Олександра Миколайовича – тому яскравий приклад. Все, що могло йому завадити, – заважало, та, не зважаючи ні на що, він не відступав перед труднощами.

Хоча Олександр Поль міг обходитися малим, був скромним і не полюбляв розкошів, балів не влаштовував, та до інших дворян "у вищий світ" приходив. Ціну заробленим грошам він знав дуже добре, тому не розкидався ними. Багатство не було для нього самоціллю, гроші не накопичувалися, а постійно ставали засобом для реалізації ідей. Нерідко авантюрних, на думку інших, поміркованих і не ризикових співвітчизників. Він багато працював, постійно вдосконалював свої знання і прагнув нового. Чудова освіта і стратегічне мислення допомагали йому передбачати, що буде важливим для громади у майбутньому. Якби ці здібності були скеровані на власне збагачення, то, можливо, він би став тодішнім мільйонером, але навряд наш край отримав би такий потужний розвиток.

Другою ж важливою рисою його характеру можна визначити порядність. Наприклад, він не став вимагати розподілу маєтку, що за батьковим заповітом відійшов його старшому брату Петру. Хоча саме завдяки молодому Олександру маєток став процвітати, а велика родина Полів не мала життєвих труднощів.

Окрім того, Олександр Поль відзначався твердістю і суворістю характеру, був упевненим в собі, цілеспрямованим, енергійним, завзятим, життєрадісним. Він завжди знав, чого хоче, і прагнув цього досягти, віддаючи справі всі свої сили, при тому залишаючись чесним. Не боявся висловлювати власну думку, особливо коли вона йшла в розріз із загальноприйнятою, що часто було вельми небезпечно, і тому мав немало ворогів і заздрісників.

 

 

Додатковий факт

 

Олександр Поль не залишив по собі спогадів. До нашого часу збереглися його нечисленні листи, кілька спогадів сучасників, публікації в пресі, надруковані наукові роботи та стенографічні звіти його виступів у Катеринославському губернському і Верхньодніпровському повітовому земських зібраннях. Тому зрозуміти, якою він був людиною, про що думав і як діяв, можна насамперед по його вчинках.

 

Більша частина життя Олександра Поля, особливо після 1861 р., проходила у дорозі. Найчастіше він їздив до Кривого Рогу і Катеринослава.

 


 

 

Ставлення до людей

 

Як свідчать сучасники, Олександр Миколайович ніколи не використовував своє дворянське походження для досягнення особистих цілей і категорично відмовлявся досягати успіху за рахунок невдач і страждань інших. Не помічали за ним і зверхнього ставлення до людей "нижчих станів". Навпаки, він усіляко захищав і допомагав простим людям, при цьому аж ніяк не ідеалізуючи їх, як це було модно у ті часи. Він часто зустрічався з селянами, допомагав їм порадами і фінансово, наскільки міг.

Коли Олександр Поль починав розвідувати поклади руди, нерідко зупинявся у селян, ділячи з ними сільський побут. Сучасники згадували, що разом із робітниками свого підприємства на шахтах Дубової балки він їв куліш, який тоді вважався їжею простих людей. Цікаво, що така поведінка і наближення до тих, із ким працюєш, у ті часи не була винятковою. Люди, які справді піклувалися про свою справу і цінували інших та їхню працю, і в європейських країнах жили так само. Подібна невелика дистанція і довіра були й між полководцями і військовими у минулі століття.

У Криворізькому історико-краєзнавчому музеї зберігаються спогади І. Р. Кривошлика, чий батько працював на копальні Олександра Поля у Дубовій балці. Робітники казали, що він "був дуже добра людина і відносився по-батьківськи до службовців і робітників", був ввічливим, "ніколи нікого не лаяв" і "не підвищував голосу".

Олександр Поль дбав про безпеку роботи працівників на своїх шахтах, що в усі часи коштує чималих грошей. Це була одна з причин, чому часто власник замість отримання швидкого прибутку залишався у великих боргах.

 

 

Додатковий факт

 

Коли у Дубовій балці почали активно видобувати залізну руду, до Олександра Поля прийшов шинкар з проханням відкрити поблизу родовища шинок. Звісно, для того, щоб робітники одразу витрачали зароблене, а він багатів. Олександр Миколайович не лише не допоміг шинкареві у його справі, але й категорично заявив, що "споювати і обманювати робітників він не дасть". Надто добре знав, як часто робітники спокушаються горілкою, щоб зняти стрес від тяжкої праці.

 

Не є широко відомим, що Олександр Поль також добре знав медицину, а ще збирав трави, якими лікував людей. Наш сучасник, Кирило Гаращенко, майстер-друкар Дніпропетровського сільськогосподарського інституту, розповів історію, яка сталася в родині його діда Якова Котенка. Яків був вівчарем і нерідко пас овець біля садиби Полів. Коли у нього захворіла донька Марія, до них прийшов Олександр Миколайович. Він швидко поставив діагноз і трав'яною настоянкою вилікував дівчину від кокситу, важкої хвороби, яка і нині лікується непросто. Марія видужала, вийшла заміж і прожила сімдесят років.

 


 

 

Благодійність та опікунство

 

Для людини шляхетної важливою чеснота є благодійність. Хтось інвестував у розвиток суспільства кошти, а хтось – власний час та інтелект. Олександр Поль, на жаль, зайвих грошей не мав, хоча всіляко допомагав закладам, якими опікувався, і фінансами, навіть коли сам був у скрутному становищі. Він не лише з'являвся у богадільнях та сирітських притулках на великі свята, такі як Різдво чи Великдень, як те було прийнято у представників місцевої влади та відомих людей краю. Своїм найважливішим обов'язком Поль бачив допомогу у вихованні молоді і просвіті населення. Як і за наших часів, молодь мала багато спокус, тому старші прагнули опікуватися ними й оберігати від шкідливих впливів.

1866 р. Олександра Миколайовича обрали до Катеринославської земської училищної ради, з 1871 р. і до самої смерті він входив до опікунської ради Катеринославської дворянської Маріїнської жіночої гімназії (нині це Гімназія № 33), з 1884 р. став опікуном Катеринославського реального училища, а з 1887 р. – губернської земської лікарні. Саме він був ініціатором створення 1878 р. Саксаганського ремісничого училища, допоміг Першому реальному училищу отримати нову будівлю і всім навчальним закладам дарував свої знахідки з колекції мінералів.

Але першою перемогою Поля на цій царині було те, що його стараннями та завдяки іншим небайдужим Катеринославська губернська училищна рада з недіючого керівного органу стала цілком дієвою і впливовою. І це на тлі скандальної ситуації, коли виявилося, що у Верхньодніпровському повіті церковно-приходські школи є у звітах, а в реальності їх не існує. Саме тому Поль разом із однодумцями домоглися, щоб школи перебували під контролем земств, що дуже не сподобалося церкві, яка тоді мала монополію на губернську освіту.

Мав Олександр Миколайович і чітке прагматичне бачення, якою повинна бути освіта, особливо у професійній сфері. На його думку, молоді майстри мали примножувати місцеві традиційні ремесла.

Поступово освіта розвивалася. За 20 років, коли змінився губернський предводитель дворянства, в Катеринославській губернії створили низку професійних шкіл – фельдшерські та ремісничі. Чому саме цих напрямків? Бо катастрофічно не вистачало як лікарів, так і молодшого медперсоналу. До появи земської медичної служби стаціонарного медичного обслуговування в губернії не існувало, міські лікарі часто приїздили у повіти, коли було вже надто пізно. Особливо населення потерпало від відсутності медичного забезпечення під час епідемій. Але й у більш-менш тихі періоди до лікарень повітових міст звичайні хворі майже не мали змоги потрапити, бо на лікування там приймали тільки військових. Лише коли питання охорони здоров'я передали земству, в губернії почали будувати нові лікарні.

Наскільки серйозно у земстві ставилися до освіти та охорони здоров'я, свідчить той факт, що на час смерті Олександра Поля земство опікувалося у губернії 45 школами з 71 та шістьма лікарнями з дев'яти, також "земськими" були дві третини медичних працівників.

На Олександра Поля, як і на всіх активних та розумних людей того часу, у таємній поліції була своя окрема тека з доповідями агентів. Найчастіше у доповідях про Поля йшлося про його ставлення до політики уряду: він сповідував ідею, що освіта для незаможних громадян міста має бути безкоштовною, і в цілому надто критично ставився до тодішньої освіти і виховання молоді, та до лав революціонерів його навряд можна було записати.

Встиг попрацювати Олександр Поль і присяжним засідателем. Присяжних обирали за жеребом по кілька десятків чоловік на один квартал року. Поля обирали тричі, у ті часи, коли він не був суддею, бо поєднувати ці дві посади було неможна.

У 1878 р., коли авторитет Поля серед громади став дуже високим, його рекомендували на посаду голови губернської земської управи. Але він відмовився: "Моє перше правило було: служити, ніколи не отримуючи за це платні". Цього принципу Олександр Поль прагнув дотримуватися завжди.

 

 

Додатковий факт

 

Богоугодними закладами у минулі віки називалися установи, де лікували простих людей, до них також належали сирітські притулки, освітні заклади, нічліжки (тодішній різновид гуртожитків), богадільні (схожі на сучасні будинки для літніх людей) – отже, все, що було "угодне Богу" і де люди проявляли своє бажання доброчинності.

 

Благодійництвом займалися й інші Полі. Під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр. дружина Олександра Поля і сестра Юлія Миколаївна входили до "Катеринославського дамського комітету товариства піклування про хворих і поранених воїнів". Цей комітет створили, щоб піклуватися про поранених, яких привозили до Катеринославського лазарету з балканського фронту.

 

Будинок Полів у Катеринославі, відповідно до заповіту, після смерті Ольги Семенівни мав відійти місту. У цьому прихистку могли б жити збіднілі дворянки. Та міська дума відмовилася від дарунку, мотивуючи це тим, що не має достатньо коштів, щоб утримувати ще один благодійний заклад, і його передали земству.

 

Існує розповсюджена думка, що Олександр Поль не мав революційних поглядів, був лояльним до центральної влади і ніколи не висловлював неповагу до уряду, принаймні привселюдно. Але є цікавий факт. Збираючись їхати за кордон, Ольга Семенівна частину своїх речей подарувала людям. Дещо дісталося й Уляні Федорівні Шамрай, яка 30 років пропрацювала у будинку Полів. Наскільки близькою людиною була ця тендітна жінка для вдови Поля, свідчить те, що Ольга Семенівна поклала у Швейцарський банк на ім'я своєї робітниці сто золотих рублів. Окрім того, Ольга віддала Уляні трохи столового срібла, а ще тарелю з портретом імператора Наполеона на тлі палаючої Москви. Постать Наполеона тоді була вельми популярною серед дворянства, хоча це захоплення не назвеш публічним. Та якби ця річ належала саме Ользі Семенівні і була для неї пам'ятною, навряд її б віддали. Тому, імовірно, що цей образ Наполеона мав значення для самого Олександра Поля, а срібна тареля належала йому особисто.

 


 

 

Скарби давнини

 

Існує легенда, що перші "археологічні знахідки" Поль ще дитиною знайшов на горищі своєї бабусі. Та як би не було, пристрасть шукача історичних скарбів і щиру любов до старовини він проніс крізь усе життя.

Історія була улюбленим предметом Олександра Поля в гімназії і в університеті. Але почати займатися улюбленою справою практично він зміг лише у 60-ті роки, до того банально не мав вільного часу. Допомогла й робота з впровадження селянської реформи. Поль мав можливість багато їздити губернією, а паралельно шукав у старожилів цінні історичні речі. Так до нього потрапили старовинна зброя, господарське начиння, монети. Він скуповував старі речі у дрібних поміщиків, священників, заможних селян, нащадків козаків.

Оскільки Поль не мав історичної освіти, то багато чому йому довелося навчатися самотужки, а це, погодьтеся, дуже непросто. І на початку йому було вельми складно оцінити свої знахідки і покупки, як і запропонувати щось на продаж чи обмін.

Першою, справді вдало проданою річчю, стала монета часів князя Володимира, яка дісталася Ермітажу. Натомість молодий колекціонер отримав золоті, срібні, мідні і залізні скіфські старожитності. Скіфські речі – друга пристрасть Поля після козацьких. Наприклад, у його колекції була історично безцінна статуетка скіфської жінки VI ст. до н. е., яку називають Натальєвською стелою. Інший експонат, що дійшов до нашого часу, – скіфський бронзовий котел, знайдений під час зсуву ґрунту на березі Дніпра біля Катеринослава. А коли Поль зайнявся пошуками залізної руди, відшукав дві давні скіфські шахти, які з часом перейшли у спадок давнім грекам, бо давньогрецькі знаряддя для видобутку руди та інші металеві вироби також знайшлися в тих шахтах. Справді, землі Криворіжжя ховали багато загадок, як про те казав сам Олександр Миколайович.

Багато цікавих речей Поль знайшов на території Мішуриного Рогу, про який згодом написав велику статтю до наукового історичного журналу. Це поселення було відоме ще з давньослов'янських часів. За козацької доби там функціонував перевіз, яким 1709 р. скористалися під час втечі шведський король Карл ХІІ і гетьман Мазепа.

З 1858 р. Олександр Поль постійно наймав за свій рахунок робітників, які розкопували на Катеринославщині місця, пов'язані з історичними подіями. Землі селищ Обухівське, Звонецьке, Любомирівка, Наталівка, Діївка, Старі Кодаки, Капулівка, околиці Кривого Року, Мішуриного Рогу, Нікополю, Новомосковську, Олександрівки та Дубової Балки, а ще Чернігівщина, Київщина, Трипілля, Полтавщина, Хортиця, Крим і Приазов'я, територія біля дніпровських порогів – ось неповний перелік археологічних та історичних пошуків Поля і його людей.

У найтяжчі часи саме захоплення старожитностями, яке часом перетворювалося на хворобливу пристрасть, допомагало йому триматися під гнітом проблем і невдач. Серед істориків та археологів Олександр Поль завжди був шанованою людиною. А для того, щоб постійно мати високий статус у якійсь спільноті, треба діяти і бути активним. Можливо, саме цим пояснюється бажання шанувальника історії як затримуватися на аукціонах, так і відгукуватися на всякі відомості про знахідки на селянських городах.

Найчастіше цікаві речі справді приходили до рук Поля неначе самі собою. Поль фактично рятував знайдені простими людьми артефакти. Після "золотої лихоманки", коли в курганах нашого краю знайшли золото скіфів, багато місцевих і чужинських скарбошукачів колупалися в землі й розорювали старовинні кургани, сподіваючись відшукати щось коштовне. І звісно, "чорних археологів" того часу приваблювала не історична цінність, а золото. Селяни також нерідко викопували різні цікавинки, справжньої ціни яким не знали.

Коли селяни розкопали поховання під Мишуриним Рогом, знайшли там мало чого, бо поховання хтось пограбував значно раніше. Але Поль, який приїхав на місце розкопок, одразу побачив, наскільки незвичайним було те місце. Про це свідчила плита, вкрита чи то скандинавськими, чи то давньослов'янськими рунами. На жаль, плиту пошкодили селяни, і частину відколотих фрагментів так і не вдалося зібрати.

Було серед селянського скарбу багато речей їхніх пращурів, часто з козацької доби. Завдяки Олександру Полю нині історичний музей у Дніпрі має найбільшу колекцію козацької зброї. Деякі з козацьких речей Поль одержав у спадок від своїх предків, які належали до відомих козацьких родин Полуботків, Полетиків, Малам і Савичів.

Поль товаришував з багатьма знаними істориками, спілкувався з Миколою Миклухо-Маклаєм, до речі, теж нашим земляком-українцем. Наскільки теплою була ця дружба, свідчить той факт, що знаний мандрівник подарував музею Поля кілька цінних експонатів. Серед них черепаховий панцир, шкури крокодила і слона, довгі списи та збруя коня з дерев'яним сідлом і порохівницею, привезені мандрівником з подорожей світом.

Завдяки знахідкам і великому ентузіазму у популяризації історичних знань Олександра Поля обрали до Одеського товариства історії і старожитностей, якому він присвятив понад 20 років свого життя. А 1885 р., після участі у кількох престижних археологічних з'їздах, його визнали і в столиці та обрали членом-кореспондентом Імператорського Московського археологічного товариства.

Поль намагався розповісти про свої знахідки і здобутки якомога більшій кількості людей. Неодноразово їздив на різноманітні археологічні виставки і точно брав участь принаймні в одному з семи престижних Археологічних з'їздів в Одесі, де презентував свою колекцію.

 

 

Додатковий факт

 

Олександр Поль часто подорожував по своєму краю, не оточуючи себе охороною. Деякі мандрівки, особливо замолоду, взагалі здійснював сам. Треба бути дуже сміливою і впевненою у собі людиною, щоб іти на цей ризик. Край небезпідставно вважався "диким", на його дорогах нерідко зустрічалися розбійники, та й місцеве населення, яке ще не забуло, як бути господарями на своїй землі, могло поставитися до чужаків вельми недобре. Саме тому робота німецьких інженерів, які розвідували поклади залізної руди, коштувала Полю настільки дорого.

 

Поль настільки любив археологію, на яку йому постійно не вистачало часу (а через зібрання колекції – грошей і часу на все інше), що якось дістався і до руїн античного Херсонесу.

 

У часи, коли Олександр Поль захоплювався своїми пошуками старовини, археологія стала дуже популярною. Це був час відкриттів. Наприклад, у 1870-х рр. знайшли руїни Трої, яка на ті часи вважалася вигадкою і просто частиною давньої міфології.

 

Серед захоплень Поля була ще фотографія – дорога, та популярна серед інтелектуалів справа. Імовірно, що частина світлин родини Полів і близьких до неї людей, які дійшли до нашого часу, зроблені самим Олександром Миколайовичем.

 


 

 

Поль і Яворницький

 

Навряд є в нашій країні людина, яка б не знала імені Дмитра Яворницького. Цей історик та археолог відомий далеко за межами України. Але своєю гарною долею Яворницький має завдячувати не лише власній наполегливості та удачі, а й знайомству з Олександром Полем.

Значно старший Поль підтримував талановиту молодь і щедро ділився знаннями. А самому Яворницькому навіть безоплатно давав своїх людей для проведення розкопок. Олександр Миколайович допомагав проводити розкопки й Дмитру Авксентьєву, який на той час займав посаду Верхньодніпровського предводителя дворянства, й етнографу Володимиру Ястребову, викладачу Єлисаветградського реального училища, та багатьом іншим.

Познайомившись із колекцією Поля, Яворницький настільки захопився козацтвом, що цей пошук речей тої епохи визначив все його подальше життя. 1884 р. Поль поділився з Яворницьким безцінними географічними і топографічними картами, де була описана акваторія Дніпра з досить чітким позначенням всіх островів від Катеринослава до села Грушівка.

Поль і Яворницький постійно спілкувалися і ділилися припущеннями щодо знаходження місць важливих історичних подій. Разом вони шукали місце битви військ Богдана Хмельницького з поляками під Жовтими Водами. Звісно, що у такому діалозі науковцям значно легше знаходити істину.

Поль товаришував з Яворницьким, а не лише спілкувався на історичні теми. Й обоє любили гарний одяг. У 1884-му р. дізнаємося з листа, що Поль хотів замовити собі червоний каптан, подібний до модного вбрання Яворницького.

Поєднав їх і ще один національний символ – козацький Свято-Троїцький собор, збудований без жодного гвіздка наприкінці XVIII ст. у Новомосковську. У 80-ті рр. ХІХ ст. собор потребував термінового ремонту, і Поль активно підтримував клопотання Новомосковського земства про виділення коштів на реставрацію пам'ятки козацького бароко.

Дмитро Яворницький очолював Катеринославський обласний музей, названий іменем Поля, 1902 р. – від дня його заснування. Цим музеєм Дмитро Іванович керував 30 років, аж до 1933-го.

 

 

Додатковий факт

 

Мода на козацтво та знання історії рідного краю почала формуватися в середині ХІХ ст. Поль з цікавістю слухав розповіді О.П. Стороженка, який мандрував через дніпровські пороги і по місцях козацьких січей разом із літнім запорожцем М.Л. Коржем. 

 

У спілкуванні Поль називав "козаками"людей, яких дуже поважав і любив. Так у листах він звертався і до Дмитра Яворницького.

 

Саме з Новомосковського Свято-Троїцького собору у романі Олеся Гончара Яворницький виганяє махновців.

 

Серед членів Одеського товариства історії і старожитностей був Іван Айвазовський, відомий художник-мариніст, багато в чому однодумець Олександра Поля. Айвазовський шанобливо ставився до козацьких звичаїв і популяризував їх, багато знав про історію, був меценатом, за власні кошти збудував порт у Феодосії і провів туди залізницю. Він багато жертвував на медицину і просвітництво, подарував місту картинну галерею і споруду археологічного музею.

 


 

 

Найкраща археологічна колекція

 

Збиранням старожитностей і різних цінних речей займалося немало заможних людей, це було однаково модно і тоді, і зараз. Та Олександр Поль від самого початку суттєво відрізнявся від інших, бо прагнув, аби його колекція не лежала в якомусь сховку чи прикрашала вітальні садиби. Він хотів створити публічний музей для всіх людей, хто цікавиться історією рідного краю і мистецтвом. І від самого початку ретельно описував знахідки, а не просто пишався своїми надбаннями. Коли ж дозволяв час, писав про те наукові статті.

Поля цікавили різні епохи – палеоліт, бронзовий і залізний періоди, сармати, скіфі, київські княжі часи і, звісно, козацтво. Зібрана Олександром Полем колекція була великою і вважалася однією з найкращих приватних колекцій в Європі.

Старовинні сокири, молоти і наконечники стріл, зроблені з каменю. Багато давніх експонатів належало до бронзової доби: глиняний посуд, мідні стріли, ножі, наконечники списів... Серед експонатів були скло і кераміка, зброя, монети, коштовний посуд, цінні книги та рукописи, старовинні портрети, карти, атласи і плани, архівні документи, бронзові дзеркала, хрести та образи, античні статуетки та різьблені камені, візантійські емалі, золоті і срібні прикраси, витвори мистецтва Давньої Греції і Риму, Давнього Єгипту і Візантії, Японії і Китаю. Деякі прикраси були прикрашені діамантами.

Та найбільше експонатів належало козацьким часам: шаблі, пістолі, рушниці, гармати, козацькі люльки, мідні чорнильниці, гетьманські булави, бунчуки та інші гетьманські клейноди. Деяку зброю майстри минулого прикрасили бірюзою, яшмою, опалами, інкрустованою золотом і сріблом слоновою кісткою, шліфованими коралами і перламутром. Серед знахідок можна було побачити навіть прикраси обладунку якогось лицаря та його коня, а також цікаві музичні інструменти – 9-струнний торбан і ліру з 12 клавішами і трьома струнами. Усі ці речі були настільки різноманітними, що в них дуже добре проглядалася наша славетна історія.

Деякі експонати Поль дарував Імператорському Ермітажу та музею Одеського товариства історії і старожитностей. Та найчастіше обмінював на інші експонати для свого зібрання. І дуже багато купував у Європі на аукціонах та у колекціонерів антикваріату. Його цікавила не ринкова ціна експонатів, а насамперед історична цінність.

Наприкінці життя колекція Поля оцінювалася у 200 тисяч сріблом і мала понад 5 тисяч експонатів. Незадовго до смерті Олександр Миколайович хотів продати свою колекцію, пропонував її всім великим музеям своєї країни, та ніхто не міг сплатити реальної вартості експонатів. Оповідають, що колекцією зацікавилися у Лондоні (всіма експонатами, окрім козацької частини, яка принципово не продавалася), про угоду майже домовитися, і представники Британського музею приїхали до Катеринослава. Але зрештою угода не відбулася, а Поль заповів усю свою колекцію старовини Катеринославу та його мешканцям.

Щоправда, коли Ольга Семенівна передала колекцію Катеринославському музею лише у 1912 р., від зібрання залишилося менше половини. Всі речі з коштовних металів були продані, щоб погасити борги чоловіка.

 

 

Додатковий факт

 

На козацькій шаблі XVIII ст., перлині в колекції Поля, зображені символи влади – булава і пірнач та є цікавий напис: "Вірність землі і переказам". Ці слова – не просто гарна метафора, вони стали основою для музичних і культурницьких проектів вже у нашому тисячолітті.

 

Сучасники згадують, що за два місяці до смерті в будинку Олександра Миколайовича бачили 50 ящиків із золотими речами скіфів.

 

Як і всі освічені люди у будь-які часи, Олександр Поль любив читати книги і мав велику бібліотеку. На жаль, більшу частину його книжок під час війни розграбували. Та нещодавно дві книги Поля повернулася додому. Їх з Німеччини надіслала жінка, чий чоловік привіз цю книгу з окупованого у 1941-му Дніпропетровська. Так двотомник французького байкаря Жана де Лафонтена опинився у музеї.

 


 

 

Музей Поля

 

Перший публічний музей Катеринослава належав Дворянському губернському зібранню і був заснований ще 1849 р. директором місцевої гімназії Я. Граховським, якого підтримував губернатор Андрій Фабр, що мріяв про таку установу у своєму місті. Спершу музей розташували у Потьомкінському палаці, що нині є Палацом студентів Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара. Коли ж почалася Кримська війна, музею довелося переїхати до Катеринославської класичної чоловічої гімназії, бо у палаці влаштували шпиталь для поранених військових. Спочатку музей користувався у місцевого населення популярністю, та років за десять інтерес ущух і надалі музей ледь животів, більше схожий на тематичну кімнату у навчальному закладі. Невеличке губернське містечко просто було не готове до появи музею, який на той час для громади виявився незрозумілою розкішшю.

Свій перший у Катеринославі приватний археологічний музей Олександр Поль відкрив наприкінці 1887 р., коли місто офіційно святкувало сторіччя від дня заснування. Віддав під нього чотири кімнати у флігелі поряд зі своїм будинком, який збудував у найпрестижнішому районі Катеринослава. За кілька сотень метрів, ближче до Дніпра, у Потьомкінському палаці знаходилася резиденція Катеринославського губернського дворянства. Як і зараз, той район був дуже гарним. Поряд із будинком Поль заклав фруктовий сад.

Музей не був схожий на склад цікавих речей, усе в ньому – структуроване і логічне. Музей у будинку Поля мав кілька відділів: епоха палеоліту, бронзи, сармати, скіфи, козацтво, італійська і давньогрецька історія... Експозиція охоплювала всю історію Придніпров'я від найдавніших часів до XVIII ст., що доводило, наскільки багата і давня історія нашого краю. У музеї працював спеціальний хранитель-екскурсовод. Часто Поль сам розповідав гостям про свої експонати.

У музеї за життя Поля побували В. Антонович, В. Берештам, Д. Яворницький та багато інших. Кожна освічена людина, яка відвідувала Катеринослав, вважала своїм обов'язком побачити музей Поля.

Але експонатів все більшало, а власний будинок все ж є приватною територією, тому збудувати окрему будівлю для міського музею було конче необхідно. Міська громада вирішила присвятити цей музей Олександру Полю та одній з найважливіших справ його життя. Вже традиційно будівництво відклалося, і музей відкрився лише 1902 р. у будівлі Комерційного училища (нині це споруда обласної ради). А за три роки на кошти губернського земства для обласного музею на Соборній площі, неподалік від місця, де мешкав сам Олександр Поль, таки збудували окрему простору і дуже гарну будівлю.

 

 

Додатковий факт

 

Найважливішим "пам'ятником" Олександру Полю і досі є Дніпровський національний історичний музей ім. Д.І. Яворницького. До нашого часу на вхідних дверях музею збереглися літери "М" і "П", які означають "Музей Поля".

 

Скільки реально було експонатів у колекції Поля, достеменно невідомо. У каталозі його речей, виданому 1893 р. у Києві, укладачка, відомий археолог Катерина Антонович, описала 4774 предмети. Окрім предметів старовини, там згадувалися мистецькі витвори, а ще порцеляна, емалі, коштовності. Рідкісним документам, старовинним картам, картинам, гравюрам, автографам та рукописам мав бути присвячений другий випуск каталогу, але він так і не вийшов. А згодом загубилися як документи самого Поля, так і не видані записи укладача. Навіть перелік переданих до музею речей знищили перед окупацією.

 


 

 

Дружина і син

 

Зі своєю майбутньою дружиною Олександр Поль познайомився випадково. Ольга Коростовцева навчалася у жіночій гімназії, була привабливою і розумною. Її дворянський рід славився багатством, яке нерідко ставало приводом для заздрості інших. Та сама Ольга вирізнялася скромністю, не любила коштовних прикрас і модного вбрання, багатством не хизувалася, хоча про заможний рід Коростовцевих "шепотілася" вся губернія. У тому вона мала подібні до Олександра Поля погляди на життя. Ольга мала цікаву вдачу, була врівноваженою, чуйною і розумною, любила дім, родину і спокій. Й ось у цьому питанні навряд змогла б колись порозумітися з чоловіком, який постійно жив на межі між славою і банкрутством.

Як придане Ольга Семенівна отримала від батьків землі поблизу села Семенівка, які потім нерідко ставали закладом під боргові векселі і застави. Тому таким непевним життям довелося жити і їй. Родинне життя Олександра Поля, м'яко кажучи, не склалося. Хоча дружина усіляко підтримувала чоловіка, але жити у постійному страху перед розоренням ніхто не зможе. І згодом чоловік став все більше часу проводити окремо, з головою занурившись у свої справи, які займали весь його вільний час.

Донька Олександра Миколайовича померла ще маленькою, син серйозно хворів на сухоти (так у ті часи називали туберкульоз) і потребував лікування та зміни клімату. Ольга Семенівна часто їздила з дитиною на відомі курорти Німеччини, Швейцарії, Італії і Франції. На деякий час самопочуття хлопчика поліпшувалося, та хвороба знову брала своє. Влітку 1890 р., коли Олександра Миколайовича не стало, родина Полів перебувала в Італії у далекому Сан-Ремо.

 


 

 

Роки бідності та слави

 

За роки постійних фінансових вкладень і частих невдач Олександр Поль не лише заклав під застави все своє майно, але й з вельми заможної людини перетворився ледь не у жебрака.

1883 р. імператор за поданням міністра фінансів нагородив Поля орденом св. Станіслава ІІ ступеню. Отримувати нагороди приємно, але кількість грошей у гаманці вони не збільшують. Олександр Поль навіть не святкував свій 50-річний ювілей, не вважав, що йому є, чим пишатися.

Перший рік, коли акції "Товариства Криворізьких залізних руд" дали прибуток й акціонерам виплатили дивіденди, став для Поля одним з найсумніших, бо активізувалися його кредитори. Щоб розрахуватися хоча б з частиною боргів, Олександр Поль був змушений продати 50 коней, тобто майже всіх, понад сто биків і корів цінних порід, також майже все стадо. І з того часу перестав бути одним з найбільших власників великої худоби у придніпровському краї. Так закінчилася й історія його кінного заводу, який проіснував понад 100 років.

Важко уявити, та влітку 1887 р. садибу Поля в Олександрополі виставили на торги, а наприкінці того ж року він отримав звання "Почесного громадянина міста Катеринослава", в міській раді встановили почесну мармурову дошку з його іменем. Та фотографія, на якій він вбраний у мундир мирового судді з нагрудними знаками, зроблена саме тоді.

В одній з найгарніших споруд міста – Потьомкінському палаці, де у ті часи розташовувалося купецьке зібрання, – на його честь назвали залу і повісили портрет, а в місті – вулицю, у Петербурзькому гірничому інституті та Катеринославському реальному училищі започаткували стипендії його імені. На святкуванні сторіччя від офіційного заснування Катеринослава його згадували в одному ряду з імператором.

Та прибутки залізорудного товариства не давали спокійно спати й іншим позичальникам. Олександр Поль навесні 1890 р. мав терміново здійснити сплати по векселях, або оголосити себе банкрутом. Ніде правди діти, таке ставлення у позичальників було не лише до почесного громадянина Катеринослава, але і до багатьох дворян, які дозволили собі взяти у них гроші.

Подібне термінове прагнення лихварів розорити відомих і поважних людей не залишилося без відповіді. І губернатор разом із тодішнім предводителем дворянства поставили умову: або кредитори будуть поводитися по-людськи, а не чекати, коли можна нажитися, або самі матимуть проблеми з владою. Справді: стався до інших так, як хочеш, щоб ставилися до тебе, бо вчинки вертаються. Так Олександра Поля та інших дворян врятували від ганьби, але пережите вкоротило йому віку і за кілька місяців 7 серпня 1890 р. він помер від серцевого нападу.

Олександр Поль устиг проїхати по своїх улюблених місцях, відвідав копальні, побував на розкопках курганів у Верхньодніпровському уїзді, наче попрощався з усім, що любив. За кілька годин до смерті його бачили в Англійському клубі, де полюбляло зустрічатися дворянство. Поль мав багато справ на майбутнє, збирався тимчасово переїхати з родиною на південь, щоб допомогти хворому сину, планував зустрічі... Сумна новина пролунала наче грім серед ясного неба.

Ховали Олександра Поля всім містом, прості люди розуміли, завдяки кому почався розквіт краю. Після відспівування у Троїцькій церкві тіло Поля перенесли у склеп Лазарівської церкви на Севастопольському кладовищі, де тоді знаходили вічний спокій видатні мешканці краю. Дорогу процесії всипали квітами і на всьому шляху засвітили ліхтарі, так висловлюючи своє шанування. Ще ніколи в місті з подібними почестями не проводжали людину, яка не обіймала високої керівної посади. Міська Дума вирішила поставити Олександру Полю пам'ятник, почала збирати гроші. 1912 р. одну з вулиць міста перейменували на вулицю імені О.М. Поля.

А от родині Поля ніхто не допоміг. Ольга Семенівна була змушена продати багаті на руду землі за чверть їхньої вартості і за кілька років потому – значну частину колекції свого чоловіка, щоб покрити борги у майже 700 тисяч карбованців.

 

 

Додатковий факт

 

Священик, який виголошував промову під час поховання, сказав: "Твоя доля – звичайна для всіх піонерів, як на царині розумовій, так й у практичному житті. Терни та вовчиці... збирають вони з ниви своєї, зате та сама нива дає стократний плід тим, хто йде слідом за цими людьми!"

 

Ще при житті французи встановили Полю у Дубовій балці бронзовий пам'ятник, підписаний "Малоросійському Колумбу". 1908 р. Акціонерне товариство Криворізьких залізних руд також встановило гарний пам'ятник, та за два роки його вкрали. Найкрасивішим же пам'ятником Олександру Полю є сучасна робота відомого скульптора Володимира Небоженка. Він встановлений у Дніпрі на центральному проспекті, який нині носить ім'я Дмитра Яворницького. Іменем Олександра Поля у Дніпрі названо інший великий проспект.

 


 

 

Від провінційного болота до стрімкого розвитку

 

До 1870 р. Катеринослав являв собою сумну картину. Місцевій владі катастрофічно не вистачало грошей для благоустрою. Єдиним по-справжньому гарним був центральний проспект, а більшість вулиць взагалі не мали назв. З майже двох тисяч будинків лише сотня збудована з каменю. Заїжджі офіцери жартували, що найкраща архітектурна споруда у губернському центрі – тюремна фортеця (вона знаходилася поблизу набережної, де нині збудовано Дніпровський театр опери та балету). У Катеринославі того часу мешкало трохи більше 10 тис. людей.

Усі мандрівники мали тверде переконання, що це місто ніколи не стане значимим. Як же вони помилялися!

Наприкінці ХІХ ст. населення Катеринослава зросло у понад 10 разів і перевищило 110 тисяч, а за 25 років після будівництва омріяної Олександром Полем залізниці досягло 180 тисяч мешканців. Фабрики, заводи, млини краю – усе це мало мільйонні прибутки. Край стрімко заселявся, а більшість сучасних районних центрів беруть свій початок саме у ті роки.

Місто змінювалося швидко і до невпізнання. Центральним проспектом проклали трамвайну лінію – третю в Російській імперії, з'явився телефонний зв'язок, відкривалися театри, клуби, наукові товариства.

Завдяки стрімкому розвитку гірничо-металургійних підприємств Катеринослав перетворився на значний промисловий центр, у міста з'явилися гроші, завдяки чому почали розвиватися освіта, наука і культура. Промисловість потребувала грамотних кадрів, тому наприкінці ХІХ ст. у Катеринославі заснували перший вищий навчальний заклад губернії – Вище гірниче училище (зараз цей навчальний заклад має назву Національний технічний університет "Дніпровська політехніка"). З часом у місті відкрилися й інші навчальні заклади зі своєю спеціалізацію, і нині частина міста – справжній студентський район, в якому зосереджена більшість вищих навчальних закладів.

Для розвитку Катеринослава Олександр Поль зробив більше, ніж хтось інший за всю історію краю. Саме завдяки його наполегливості, енергії і працьовитості Дніпро і Дніпропетровщина зараз займають провідне становище в нашій країні.

 

 

Додатковий факт

 

До 1861 р. лише Одеса мала понад 100 тис. мешканців. Наприкінці ж століття таких українських міст було вже п'ять: Одеса (понад 400 тис.), Київ (250 тис.), Харків (175 тис.), Львів (160 тис.), Катеринослав (115 тис.).

 

До кінця XIX ст. пропускна спроможність залізничного мосту у Катеринославі становила 90 ешелонів на добу. Роль залізничного моста, як і всієї залізниці, в історії міста переоцінити важко. Катеринослав перетворився з глибоко провінційного містечка у великий торговий і промисловий центр. У другій половині XIX ст. населення міста кожні 10 років збільшувалося в 2 рази. У 1887 р. місто налічувало 48100 жителів, а в 1897 році тут проживало вже 112839 осіб. Бюджет міста за двадцять років зріс майже у шість разів, з 120 тисяч карбованців у 1870 р. до 692 тисяч у 1900 р.

 


 

 

"Радянське забуття" і відродження пам'яті

 

Хоча завдяки Олександру Полю Катеринославщина та вся південна частина земель нашої країни отримали великий економічний і промисловий розвиток, більшовики прагнули щонайшвидше забути про людину, завдяки кому це все сталося. У прагненні стерти ім'я Поля з пам'яті і сучасників, і нащадків було зроблено немало. Пам'ятну дошку з іменами почесних громадян у Міській Думі зняли одразу у 1917-му. Іменні стипендії у Вищому Гірничому училищі відмінили, шахту Поля перейменували на честь Сталіна, пам'ятник у Катеринославі так і не встановили. Щоправда, вже існуючий пам'ятник Олександру Полю вкрали ще раніше, бо він був зроблений з бронзи.

А от до перейменування вулиці ім. Поля у тодішньої влади руки дійшли лише 1953 р., коли особливо ретивими членами комуністичної партії було "встановлено", що ця особа, чиїм ім'ям названо вулицю, "не має ніяких заслуг перед радянським народом і є великим поміщиком-промисловцем". Пропонувалося перейменувати вулицю Поля на честь народного героя Чехословацької Республіки – Юліуса Фучіка, що й було зроблено у визначені терміни.

Перейменувати ж село Полівське, де знаходився один з маєтків Поля, ніхто не додумався, бо на той час село вже асоціювалося не з історичною особою, а зі звичайним "полем". "Роз'їзд Полівський", відкритий на Катеринославській залізниці 1903 р. на гілці до Кривого Рогу, також ніхто не зачепив, бо тоді б довелося переробляти військові карти, а це надто дорога і клопітка справа.

Навіть історичний музей вже після смерті самого Яворницького назвали іменем історика, а от на двері з літерами "М" і "П" увагу не звернули. Лазарівську церкву зруйнували, і на місці Севастопольського цвинтаря заклали парк відпочинку.

Будинок Поля зберігся дивом: спочатку за радянських часів він належав взуттєвій фабриці "Оріль", а після Другої світової війни там облаштували дитячий садочок, який пропрацював у цих стінах 40 років. У 1996-му садочок закрили і нікому не потрібна споруда швидко вкрилася тріщинами. Вдруге будинок врятували історики, довівши, що саме тут мешкала родина Полів. Працівники історичного музею прикріпили на стіну пам'ятну дошку й оформили всі необхідні документи, які б надалі захищали споруду від руйнування. Будинок продали, та збудувати на його місці багатоповерхівку вже ніхто б не наважився. Натомість нові власники капітально відремонтували будівлю і гарно нею опікуються.

Та це все було вже згодом. Першим, ще за радянських часів, про Олександра Поля заговорив письменник Володимир Заремба, який написав художньо-документальну повість "Скарб дикого степу". Книга вийшла 1984 р., через чотири роки поневірянь, і була вельми скандальною, бо на рукопис накладали вето тодішні науковці з Інституту історії академії наук СРСР. Висновок був нищівним: не наукова робота, використано забагато дореволюційних джерел, а сама постать головного героя ідеалізована і викликає багато сумнівів, бо ні за яких умов не може поміщик бути героєм. Вето вдалося подолати лише завдяки відомому вченому-металургу Іллі Коробову, давньому другу генсека Леоніда Брежнєва, і тодішньому директору Дніпровського історичного музею Горпині Ватченко, рідній сестрі першого секретаря обласного обкому. Так, навіть пам'ять про нашого славетного співвітчизника мала пройти "партійну цензуру" і залежала виключно від дій окремих небайдужих людей. Сам же Володимир Заремба відшукав будиночок Полів у Дубовій балці і домігся встановлення на ньому меморіальної дошки.

Після здобуття Україною Незалежності про історію краю говорили мало, не до того людям було. І тому, коли на центральному проспекті ще тоді Дніпропетровська з'явився величний пам'ятник роботи скульптора Володимира Небоженка, багато хто взагалі не розумів, кого так вшановують, що стверджують, ніби цей чоловік з киркою в руці "оживив край і воскресив Катеринослав". Історична пам'ять коротка, якщо її не підтримувати. Але без знання минулого немає гарного та успішного майбутнього. Це той урок, який кожна людина має вивчити самостійно. І ця книга про нашого славетного земляка може у тому допомогти.

 

 

Додатковий факт

 

Одним з символів Кам'янського (колишнього Дніпродзержинська) є постать Прометея, та майже ніхто не знає, що на цьому постаменті мав стояти пам'ятник Олександру Полю, а сам "Прометей" не мав ніякого стосунку до революції (розірвані пута приєднали до вже відлитої скульптури). Та не судилося: через події 1917-го року пам'ятник так і не було відкрито.

 

Справжнє місце розташування зруйнованої Лазарівської церкви знайшли завдяки німецькому аерознімку Люфтваффе, зробленому у 1944 р. З травня 2020 р. там тривають розкопки.

 



Топ із категорії
У Дніпрі розпочалися розкопки на місці, де імовірно був похований Поль У Дніпрі розпочалися розкопки на місці, де імовірно був похований Поль
Сьогодні в Дніпрі в Севастопольському парку почалися археологічні дослідження фундаментів церкви Св. Лазаря....
18.05.20
162
Олександр Поль надів захисну маску Олександр Поль надів захисну маску
А точніше - на нього надів маску мер Дніпра Борис Філатов. Це сигнал кожному жителю міста берегти своє здоров'я і...
10.04.20
147